Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
Це питання, коли він на білому коні їхав додому, безстрашний, непереможний і, треба визнати, дещо вже гладкий, його таки трохи полякало; щоразу, коли воно спадало йому на думку вночі, він довго не міг заснути. Що йому сказати, коли він знову побачить свою Джодгу? Якби він просто міг сказати: «Я повернувся», або ж «ось і я», чи відчула б вона, що у відповідь може його називати у другій особі однини, тобто на «ти», як звертаються до дітей, коханок та богів? І що би це означало? Що він — її дитина, чи богоподібний, а чи просто коханець, якого вона так само палко вимріювала? Чи може це коротке слово «ти» виявитися збудливішим словом у мові?
— «Я», — промовив він про себе. — Ось і «я». «Я» кохаю тебе. Іди до «мене».
Довелося ще раз перервати свої роздуми дорогою додому через уже останню воєнну сутичку, щоб причавити ще одного князька. Сталася ця невеличка забава на півострові Катхіявар з приведенням до тями впертого Рана з Куч-Нагіна, молодого чоловіка з великим ротом та ще більшими вусами (імператор любив похизуватися своїми вусами і не надто доброзичливо ставився до суперників), такого собі феодала, який полюбляв поговорити про свободу. Про свободу для кого і від кого, хмикав внутрішній голос імператора. Свобода — це дитяча забавка, жіноча фантазія. Жодна людина не може бути вільною. Лісом під назвою Ґір його військо просувалося, як мовчазна невідворотна чума, тож величава невеличка фортеця Куч-Нагіна, побачивши наближення смерти у шелестливих верхівках дерев, відчинила свої брами навстіж, підняла прапор капітуляції і стала смиренно просити пощади. Нерідко, аби не страчувати своїх переможених супротивників, імператор, бувало, візьме та й одружиться з котроюсь із їхніх доньок, а переможеному тестеві дасть роботу. Тож краще мати нового члена сім’ї, ніж смердючий труп. Однак цього разу він узяв і роздратовано відірвав з красивого обличчя вуси зухвалого Рана, а тоді посік мрійника на криваві кавалки, і зробив це особисто, своєю власною шаблею, так якби це зробив його дідусь, а тоді подався до своїх палат, аби дрижати і сумувати.
Імператорові очі були нерухомі й великі, дивилися кудись у безмежжя, як би це могла робити замріяна молода панна або ж моряк, що хоче побачити землю. Губи його були повними і по-жіночому надутими. Однак попри натяки на дівчачість, він мав вигляд могутнього представника чоловічого роду, був величезним і сильним. Ще хлопцем він голіруч задушив тигрицю, а тоді, ледь не збожеволівши від свого діяння, назавжди відмовився їсти м’ясо і став вегетаріанцем. Мусульманським вегетаріанцем, воїном, який прагне миру, королем-філософом — і все це суперечило одне одному. Таким був найбільший правитель, якого коли-небудь знала земля.
Після битви, в меланхолійному настрої, коли вечір опустився на німу тишу, трохи нижче сплюндрованої фортеці, що ставала криваво-червоною, а неподалік невеликого водоспаду співав свою пісню соловей — тьох-тьох, тьох-тьох — імператор у парчевому наметі посьорбував розбавлене водою вино й оплакував свою криваву генеалогію. Він не хотів бути таким кровожерливим, як його предки, навіть незважаючи на те, що вони були найбільшими людьми в історії світу. Важким тягарем лягали на нього імена його мародерського минулого, імена, від яких каскадами людської крови спливало і його ім’я: дідусь Бабар, повелитель Фергани, котрий завоював «Індію», але завжди відчував відразу до цього нового домініону з його надмірними багатствами та з надто великою кількістю богів; Бабар, що був воєнною машиною з нежданим даром виголошувати промови, а до Бабара — криваві князі Монголії, і передусім могутній Темюджин — Ґенггіс, Ченґез, Дженгіс або ж Чингісхан, завдяки якому він, Акбар, був змушений прийняти назву люгола, мусив стати Монголом, хоч він таким не був, а чи, точніше, не почував себе таким. Він почував себе… Індостанцем. Він не мав ні Золотої, ні Синьої, ані Білої орди. Для його тонкого вуха саме слово «орда» звучало як огидне, свинське, грубе. Він не хотів орд. Він не хотів заливати розплавлене срібло в очі переможених ворогів, не хотів розчавлювати їх помостами, на яких саме полуднував. Війна його втомлювала. З дитинства добре пам’ятав слова перса Міра, який казав, що коли чоловік хоче бути в мирі з собою, то він мусить бути в мирі з усіма іншими. Шул-і-кул, цілковитий мир. Жоден хан цього не зрозуміє. Він не хотів ханства. Він хотів країни.
Не тільки від Темюджина. Він також походив безпосередньо від чоловіка на ймення Залізо. Мовою його прабатьків залізо звучало як тимур. Тимур-е-Ланг, кульгавий залізний чоловік. Тимур, який зруйнував Дамаск і Багдад, залишив у руїнах Делі, який був одержимий п’ятдесятьма тисячами демонів. І тому Акбарові більше би сподобалося, якби Тимур не був його пращуром. Він уже не розмовляв мовою Тимура — мовою чаґгатай, названою так на честь одного із синів Чингісхана, бо прийняв спочатку перську, а потім і мішанину кочового війська — урду, тобто табірну мову, в якій півдюжини малозрозумілих мов белькотіли і свистіли, утворюючи, на подив усіх, якийсь прегарний новий звук, тобто прийняв мову поетів, народжену з уст воїнів.
А от той Рана з Куч-Нагіна, молодий, стрункий і смуглявий, упав навколішки до ніг Акбара, з безвусим і кривавим обличчям, чекаючи на фатальний удар.
— Історія повторюється, — промовив він. — Сімдесят років тому твій дід убив мого діда.
— Наш дід, — відповів імператор, вживши звичну королівську множину, оскільки час для проведення експерименту був непідходящий, і негідник не вартував стати свідком цього, — був варваром з мовою поета. Ми ж бо, навпаки, є поетом з варварською історією та варварською відвагою, які ми ненавидимо від усього серця. А це доводить, що історія не повторюється, але рухається вперед, і Людина спроможна змінюватися.
— Якось дивно розмірковує кат, — промовив тихо молодий Рана, — але сперечатися зі Смертю нема смислу.
— Ну що ж, ти помреш, — погодився імператор. — А скажи нам чесно, в який рай ти потрапиш, коли
