Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

а також вид занять. Тут були вулиці сріблярів, ливарна, зброярська, а там далі за третім стічним колодязем — місце, де виготовляли браслети та одяг. На схід розташувалася колонія індуїстів, а за нею навколо міських мурів був перський квартал, а ген далі за ним — вихідці з Туркестану, а вже аж за ними неподалік велетенської брами до П’ятничної мечеті — будинки мусульман, що народилися в Індії. Сільську місцевість у передмісті оживляли вілли знаті, чиї художні студії та кімнати для переписування рукописів славилися на всю країну, як, зрештою, музичні й танцювальні павільйони. Більшості передмість Сікрі не доводилося довго бити байдики, бо з поверненням імператора з війни, ніби задуха, відчувалася команда про дотримання тиші. Аби не потурбувати короля над королями, що саме відпочивав, курчат змушували, приміром, замовкнути ще до того, як вони були зарізані. Якщо скрипіло в гарбі колесо, то за це могли відшмагати візника батогом, а якщо він кричав під час покарання, то міг заробити ще більше батогів. Жінки, народжуючи дітей, затуляли собі роти, а німий базар нагадував тихе божевілля:

— Коли король у місті, ми просто божеволіємо, — казали люди, а оскільки всюди були виказувачі та зрадники, квапливо додавали: — Для власної втіхи.

Глиняне місто любило свого імператора і наполягало на цьому, проте наполягало мовчки, бо слова складалися із забороненої матерії — звуку. Коли ж імператор черговий раз вирушав у похід (а походи ніколи не закінчувалися і завжди були переможними), скажімо, на Гуджарат, Раджастан, Кабул чи Кашмір, то в’язниця тиші відмикалася — звучали сурми і сміх, люди нарешті могли розповісти одне одному все те, про що були змушені мовчати впродовж місяців поспіль.

Я кохаю тебе. Моя мати померла. А твій суп — смачний. Якщо ти не заплатиш грошей, які ти заборгував мені, то я ноги тобі переламаю. Мила, я кохаю тебе теж. Ну, геть усе.

На щастя глиняного міста, воєнні справи дуже часто утримували Акбара поза містом, по суті, більшість часу він проводив поза межами міста, а за його відсутносте галас юрм бідняків та грюкіт розкутих будівельників уже аж дратував знесилених королев. Вони лежали разом і стогнали, але про те, що саме вони робили, аби розважити одна одну, до чого вони вдавалися, аби потішити одна одну у своїх зашторених покоях, тут мова не йтиме. Чистою залишалася лишень уявна королева, і якось вона розповіла Акбарові про злигодні, яких зазнавали люди через бажання запопадливих начальників догодити Акбару. Щойно про це дізнався Акбар, то видав контрнаказ, замінив міністра праці менш суворим чоловіком і розпорядився їздити вулицями його скривджених підданих і вигукувати: «Кричіть, скільки хочете! Галас — це життя, а гучний галас — це ознака того, що людям живеться добре. Тиша для нас настане тільки тоді, коли повмираємо».

Місто вибухнуло радісним гамором. Того дня стало зрозумілим, що на троні сидів інший тип короля і що тепер геть усе в світі зміниться.

* * *

Нарешті все довкруж утихомирилося, але душа короля не була спокійною. Король щойно повернувся з останньої воєнної кампанії — довелось заткнути пельку одному шмаркачеві із Сурату, і тепер після довгих переходів і битв його розум не переставав битися над філософськими та лінгвістичними головоломками. Імператор Абул-Фатг Джалалудцін Мухамед, король над королями, відомий з дитинства як Акбар, що означає «великий», а віднедавна, незважаючи на тавтологію, його почали називати Акбар Великий, себто Великий Великий або ж великий у своїй величі, подвійно великий, настільки великий, що повторення в його титулі було не те що доречним, але навіть необхідним для того, аби підкреслити славність його слави — Великого Могола, запорошеного пилом доріг, втомленого боями, непереможного, печального, дещо огрядного, вільного від чар, вусатого, поетичного, дуже сексуального, абсолютного імператора, який видавався надто могутнім, надто всеосяжним, так що в підсумку його стало надто багато, аби бути однією людською особою, бо він був правителем, що охоплює всі повені, цим поглиначем світів, цим багатоголовим монстром, який називає себе в першій особі множини і починає медитувати під час довгої й нудної подорожі додому в супроводі голів розбитих ним ворогів, що підстрибують у запечатаних глиняних глечиках для маринаду; отож починає він розмірковувати над можливістю вживання щодо себе першої особи однини — «я».

Безкінечні дні повільного просування верхи навівали на чоловіка з умоглядним складом розуму багато млявих думок, тож імператор їхав і розмірковував про такі речі, як мінливість всесвіту, розмір зірок, груди своїх дружин та природу Бога. А сьогодні ще й про граматичне питання займенників і їхні три особи — першу, другу й третю, як однини, так і множини. Він, Акбар, ніколи не казав про себе «я», навіть подумки, навіть у гніві чи сні. Він був «ми», а ким іншим він міг бути, як не «ми»? Він був визначенням, утіленням «ми». Він народився у множині. Коли казав «ми», то цілком природно і щиро мав на увазі себе як втілення всіх підданих, усіх міст, земель, річок, гір та озер, а також усіх тварин, рослин, дерев у межах королівства, а також птахів, що пурхали над головою, і дошкульних присмеркових комарів, і безіменних чудовиськ у підземних лігвах, що повільно гризли коріння; він уявляв себе сумою всіх своїх перемог, умістилищем характерів, здібностей, історій і, може, навіть душ усіх обезголовлених і просто утихомирених опонентів; і до того ж, він вважав себе апогеєм усього минулого і теперішнього свого народу, а також рушієм їхнього майбутнього.

Це «ми» було тим, ким має бути король, але ж і простолюдини, тут дозволив він собі вільнодумство в інтересах справедливости й з метою дискусії, також інколи думали про себе у множині.

Вони помилялися? А чи (о віроломна думко!), може, помилявся він? Бачити в собі цілу спільність було тим, чим є істота у світі, кожна істота; така істота, зрештою, неодмінно існує серед інших істот і є частиною «істотности» усіх речей. Множина, мабуть, не є виключним королівським правом, мабуть, не є і його небесним правом. Хтось може і далі твердити, що, оскільки відображення монарха, хоч, може, у менш екзальтованій та рафінованій формі, безсумнівно існує у пізнанні його підданих, то звідси невідворотно випливало те, що чоловіки і жінки, якими він управляв, також усвідомлювали себе як багато «ми». Можливо, вони бачили себе як множинну річ плюс їхні діти, матері, тітки, роботодавці, одновіряни, товариші по роботі, клани та друзі. Вони також сприймали себе як множинне: з одного боку, чоловік є батьком своїх