Білий замок на Чорній скелі - Костянтин Матвієнко

— Не вийде в тебе так просто уникнути свого високого обов'язку стародавньої крові. Між іншим, заразом ще й корону Ланоду маєш врятувати, — пролунав чоловічий голос, десь вже чутий сьогодні. Нод зрозумів, що задрімав ненадовго, і цим скористався той нав'язливий суб'єкт у світлій залі. Хлопець підвівся, ще раз поглянув на небокрай, де Рін уже цілком випірнув із моря, проклавши золотаву доріжку, а тоді повернувся до хати — мав намір обстежити її детальніше, допоки сонце зовсім не сіло.

Почав із кухні, яка правила водночас і за їдальню. Там стояв стіл з двома лавами поряд, висіли полиці для полумисків. З облупленої печі звішувалося домоткане простирадло. Біля печі була дров'яна плита. Нод раптом пригадав, що колись бачив світлини, зроблені його покійним батьком у цій кімнаті. На знімках вона була ошатна і чепурна, а нині виглядало так, що в ній попоралися «доброзичливі» сусіди — з посуду залишилися тільки щербаті тарілки, зникли майже всі металеві предмети, від сковорід до кочерги і рогачів. Не було й вишитих фіранок на вікнах та килимків на підлозі, які Нодові чомусь добре запам'яталися на батькових світлинах. Вочевидь, старості не хотілося бути присутнім, коли новий господар побачить своє обійстя розкраденим кунстадцями, які «так пишаються його родиною», тому похапцем і забрався звідси.

З кухні Нод перейшов до спальні. Крім дощатого ліжка, у цій кімнаті збереглася скриня, зроблена з платану. Хлопець упізнав текстуру цього дерева, бо з нього були виготовлені меблі у дідовому кабінеті. Бабуся, натираючи їх воском, завше застерігала, щоб він, пустуючи малим, не подряпав їх матової поверхні, бо платанові шафи, стіл і стільці були дуже цінними. Скриня ж виявилася майже порожньою — лише на самому дні лежали кілька чорно-білих світлин, старі листи та вітальні листівки. Все дуже старе — мало не розсипалося у руках. На світлинах переважно був сфотографований малюк, тоді — хлопчик, юнак і, зрештою, парубок. З підписів на звороті Нод довідався, що це його прапрадід-астроном. На деяких знімках майбутній астроном, ще малюк, був разом із дідом Янатом — батьком його матері Тани.

Було там і фото, де вони усі троє, а також одне зі старою й самотньою Таною. Вона сиділа на веранді у великій темній хустці, а за її лівим плечем із моря у хмарах сходив Рін. Нод здивувався її не по-старечому великим очам та вольовому і водночас лагідному обличчю. Усі знайдені ним листи та листівки були надіслані зі столиці — від вченого-астронома до матері. Читаючи їх, Нод збагнув, як любили мати й син одне одного. Ще одним враженням було почуття родинної спорідненості з цими ніколи не баченими людьми.

Під світлинами та листами виявилася книжка. Фантастичний роман, як зазначалося на тонкій палітурці, називався «Білий замок на Чорній скелі». Виданий він був тридцять шість років тому у державному видавництві Республіки. Автор скористався претензійним псевдонімом «Вид Видющий». Нодові цей письменник був незнайомий. Втім, з туманних розмов дідуся і бабусі хлопець пригадував, що років за десять до останньої війни, коли Республіка намагалась «захистити свої стратегічні інтереси на території Конфедерації Залізних гір» і мало не втратила Туапулат, дуумвіри оголосили кампанію по боротьбі з фантазерством та космополітизмом. Тоді до трудових таборів засилали сотні так званих «митців», а їх твори тоннами відправляли на переробку. Згадували, що туалетний папір довоєнних років випуску ще довго зустрічався у продажу. Тож недивно, що у Республіці відтоді дозволялася лише та фантастична література, що прославляла її світле майбутнє та всемогутність дуумвірів, які перемагають увесь Західний світ.

На першій сторінці книжки був напис: «Самусові від Кетрі з нагоди тридцятого дня народження». Поглянувши на тильний бік обкладинки, Нод побачив, що книжку мало не до середини товщини проштрикнули чимось гострим і тонким, подібним до стилету. Поміж аркушів лежала листівка, що, ймовірно, колись правила за закладку. Вельми дивна листівка — яскраві кольори геть не потьмяніли із часом, а постаті, зображені на ній, були настільки ретельно промальовані, що виглядали живими. З листівки білозубо посміхався парубок років двадцяти з примруженими світлими очима. Його голова була геть поголена, а з маківки майже до лівого плеча спадало пасмо темно-русявого волосся. На правому плечі в парубка вмостилося створіння, на перший погляд схоже на довгошерстого, сіруватого з рудими підпалинами кота, проте з великими і виразними круглими очима. Замість належних котові лап із кігтиками створіння мало руки, дуже схожі на людські. За спиною в парубка було видно якусь водойму, над якою клубочився помаранчево-рожевий туман. На звороті листівки каліграфічним почерком, схожим на дитячий, був напис: «На добру пам'ять від Лахудрика Пенатія та Ілька», а під ним — чорнильний відбиток малесенької долоньки, немов поштовий штемпель.

Нод сховав книжку до наплічника — вирішив проглянути, коли трапиться час, бо забороненої літератури йому ще не доводилося зустрічати, а листівку лишив поміж іншими фотографіями. Він вже збирався знову вийти на веранду, щоб ще раз помилуватися надвечірнім морем, проте вирішив усе ж ретельніше оглянути комору. Ширше прочинивши двері, щоб краще освітити сирувате приміщення, помітив у кутку низький вхід до вирубаного у скелі льоху. Діставши з наплічника завбачливо прихоплений ліхтарик, почав огляд. На перший погляд, там було порожньо. Нерівні шерехаті стіни, подекуди зі слідами кіптяви та воску від свічок, кілька чималих, у половину людського зросту ніш, залишки згнилих дерев'яних полиць і купа темного каміння у кутку. Посвітивши туди, Нод раптом побачив на стелі знак, зроблений кіптявою — геральдичне зображення ланодського альбатроса. Він навіть дістав з наплічника кортик та поглянув на зображення на лезі — обидва силуети справді були дуже подібні.

Хлопець спробував піднятися на купу, щоб ближче роздивитися стелю, але каміння почало осипатися, мало не придавивши йому ногу. З-під купи показалося товсте якірне кільце. Прилаштувавши ліхтар на залишках полиці, він заходився розбирати каміння, і незабаром побачив, що купа маскувала якір, майже вертикально встромлений у самісінькому кутку, де дві стіни сходяться з підлогою. Здавалося, що якір вмуровано намертво. Здивований Нод спробував зрушити його. Вгору — марно, в боки та уперед — теж. Однак потягнувши на себе, хлопець мало не впав — якір несподівано легко ліг на підлогу. Почувся неприємний звук від скреготання якогось механізму, щось ляснуло, і у ніші праворуч раптом відкрився темний лаз. Звідти війнуло свіжим запахом моря, ледь чувся плюскіт води. Якусь мить