Білий замок на Чорній скелі - Костянтин Матвієнко
Нод прилаштувався у кінці салону, маючи намір подрімати у дорозі — не доспав уночі через спробу історичної розвідки. Наплічник, куди він поклав усе взяте вчора з потайного контейнера, а також туристичний ліхтарик, плавки та інші потрібні у подорожі до моря речі, хлопець поставив додолу між ногами, обмотавши лямкою ліву руку. Сон зморив його майже одразу, незважаючи на стрибки автобуса.
Нодові снилося, що він іде вже знаною світлою залою. Стіни довкола завішані тьмяними картинами — пейзажами з видами замків та фортець, натюрмортами з мертвою дичиною, епізодами на полюванні, портретами чоловіків у лицарських обладунках і жінок у пишних сукнях, батальними сценами на суходолі і на морі. У знайомому кутку висить картина — портрет чоловіка у золотавому камзолі. На його плечах — мантія, підбита білим хутром. Він стоїть біля столу, спершись на нього лівою рукою. Поряд на оксамитовій подушці з китицями виблискує золотом дванадцятизуба корона Ланоду. Її зображення Нод бачив у одній з книжок, переглянутих учора. У правиці короля — скіпетр, увінчаний синьо-зеленим ромбовидним каменем. Камінь сяє так яскраво, що аж очі Нодові засліплює. Підпис під портретом повідомляє, що він належить королеві Горангу III — останньому з династії Вепрів. Нод подивився в очі портрету і раптом збагнув, що встановив з ним, як це називали викладачі військової психології, «обопільний зоровий контакт» — король теж дивився на нього. Несподівано Горанг поклав скіпетр на стіл і потягнувся. Нод інстинктивно зробив крок назад, але зупинився під іронічним поглядом померлого монарха. Король посміхався, і це трохи заспокоювало.
— Прийшов, нарешті, — пролунав хрипкий голос. — Чого так барився? У занепаді ТВОЄ королівство.
— Яке ж воно моє? — Нод добре усвідомлював, що говорить з рухомою картиною уві сні, він чув навіть дріботіння дощу та шум старого автобусного двигуна. — Я ж читав, що Ваша вдова, королева Сафітія, удруге тоді вийшла заміж за княжича з Гирлону, і той шлюб було визнано законним...
— Її родичі з Межимор'я тоді підмогли з тим визнанням, — пояснив королівський портрет.
— У будь-якому разі ні в кого на Деолі немає сумніву, що сьогодні Ланодом править законний монарх.
— Точніше, монархиня — королева Ауранія, — педантично виправив король. — Проте законного нащадка вона не має — лише народженого до шлюбу бастарда...
— Даруйте, Ваша величносте, — Нод несподівано для себе зауважив, що «пробує на смак» це титулярне звертання. — А чи правда, що Вас визнано за божевіль..? — вимовляючи ці слова, хлопець відчув, що хтось намагається потягти за лямку його наплічника, і миттєво розплющив очі.
— А до кого ти балакаєш? — запитав його малюк, не припиняючи смикати.
Виявилося, автобус зупинився на проміжній зупинці на півшляху до Кунстада, в якомусь містечку. Дощ припинився, і пасажири вийшли розім'яти ноги та чогось перехопити, а хлопчина, на хвилину залишений у салоні матусею з наказом нікуди не виходити, рушив оглядати усілякі цікавинки. Першим на дослідницькому шляху виявився рюкзак, ну, і курсант при ньому.
Прибігла мама «дослідника» і, вибачившись, забрала малого. Сон розвіявся остаточно. Нод відчув незвичну бадьорість і голод. Він вистрибнув з салону, щоб придбати пару пиріжків домашньої випічки, які продавалися на зупинці. Тут проїжджало чимало вантажівок, наповнених щебенем, від них довкола стояла курява, припорошуючи шаром пилюки клумбу навпроти автостанції зі стандартною, зліпленою з дешевого гіпсобетону парною статуєю дуумвірів, що здійнятими руками вказували проїжджаючим машинам протилежні напрямки руху. З реплік пасажирів стало зрозуміло, що неподалік будують гідроелектростанцію — у Республіці дедалі відчутнішим стає дефіцит електроенергії. Поряд з продавчинею пиріжків палили двоє студентів-політехніків.
— Ти до самого Кунстада прямуєш? — запитав один з них — задерикуватого вигляду, коротко стрижений шатен, статурою схожий на борця.
— Так, — відповів Нод, відломивши шматок теплого пиріжка з лівером.
— Я тебе десь бачив, — сказав інший студент — тендітний та худорлявий брюнет. — Не згадаю, де...
— Можливо, — Нод здогадався, що співрозмовник, ймовірно, бачив світлину в столичній газеті, на якій Дет Дут тисне йому руку, висловлюючи співчуття під час похорону діда.
— Тебе як звуть? — запитав задерикуватий.
— Нодом, а тебе? — курсант простягнув йому руку.
— Рамиром, — відповів той, стискаючи Нодову долоню, немов лещатами.
— Кинав, — подав руку й худорлявий. — Ми теж до Кунстада, на канікули.
— Ви звідти? — поцікавився Нод.
— Обидвоє там народилися і виросли, — Рамир, загасивши недопалок, кинув його до урни. — А ти у якій справі до нашого селища?
Відповів йому Нод уже в автобусі. Молоді люди сіли поруч на довгому задньому сидінні, яке звільнилося після зупинки. Нод розповів новим знайомим про мету своєї подорожі — без зайвих подробиць, звісно. Приховувати від студентів той факт, що він онук знаменитого генерала, найвідомішого їх земляка, він не вважав за потрібне — усе одно дізналися б. З'ясувалося, що Кунстадів у однойменному селищі пам'ятають. Місцева влада навіть вряди-годи виділяє гроші на утримання їх садиби, а у школі на почесному місці висить дідів портрет. Проте прості рибалки недолюблюють ані владу, ані Кунстадів, які їй служать. Нод зауважив, що студенти були досить необачні у висловлюваннях щодо свого ставлення до державного ладу — давалася взнаки «ліберальна гниль інтелектуального цивільного середовища», як це називали викладачі на політичних лекціях в Академії.
За розмовою дорога минула непомітно. За вікнами автобуса раз по раз стало з'являтися море. Кинав з Рамиром пожвавішали — згадували свої підліткові пригоди у місцях, які вони проїжджали. Нарешті з-за повороту виринули білі ошатні будинки селища Кунстад під теракотовими дахами з черепиці — пункт призначення Нодової подорожі. Місцева автобусна станція являла собою переобладнану дерев'яну рубку зі старого баркаса. Стояла вона при в'їзді до селища. Рамир з Кинавом вказали Нодові шлях до єдиної у селищі таверни, де завжди були вільні кімнати, та, домовившись