Білий замок на Чорній скелі - Костянтин Матвієнко
Далі у сандаловому футлярі Нод знайшов десятків півтора бузкових перлів. Він навіть уяви не мав, що вони бувають такі великі. За одну подібну перлину можна купити багатоквартирний будинок у столиці Республіки. У контейнері також були груба пачка облігацій на пред'явника у грилонських дукатах і список банківських рахунків з паролями — всі у Банку Гирлона. Під ними знайшлися аркуш із номерами восьми банківських сейфів та вісім невеликих сталевих ключів зі складними конфігураціями зубців та борідок, замотаних у цупкий папір. Знизу — ще й пачки ланодської готівки, та цими грошима було неможливо скористатися, бо у Республіці було передбачено кримінальну відповідальність за саме лише зберігання валюти та іноземних цінних паперів.
На самому споді, у титановому футлярі, встеленому зсередини чорним оксамитом, лежав вузький кинджал у золотих піхвах. Руків'я старовинної зброї також було золоте, з викарбуваним на ньому гербом Азборанів, а на сталевому лезі нанесено гравіювання: вітрильник на хвилях, над яким летить велетенська птаха — той самий ланодський альбатрос, найбільший летючий хижак на Деолі. Нод пригадав з академічного курсу військової історії, що герцоги Азборани багато століть поспіль були спадковими верховними адміралами Ланодського флоту. Вочевидь, цей кортик символізував той почесний обов'язок роду. На мить промайнула думка, що він зробив карколомну військову кар'єру — від курсанта до повного адмірала.
«Адмірал» відклав убік печатку та заповіт, знову простромивши його у перстень, списки рахунків та сейфів, пакунок з ключами, усі облігації, повагавшись, також кортик, хоча за зберігання холодної зброї у Республіці можна було років на п'ять опинитися у буцегарні. Пачки ланодських купюр та футляр з перлинами склав назад у контейнер, а те, що відібрав — у дідів портфель, виставивши з нього на стіл пляшки з коньяком. Замкнув контейнер, а тоді покликав Юса.
— Будь ласка, сховайте його назад, — вказавши на контейнер, попросив садівника. — Таким саме чином, як Ви його вийняли з освітлювальної тумби. Гадаю, якщо він там недоторканим дочекався цього дня, то це найнадійніший сховок.
— Так і зроблю, — багатозначно поглянувши на пляшки та портфель, який на вигляд майже не змінився в об'ємі, відповів Юс.
— Схоже, я знаю, що треба контррозвідці від Кунстадів. Назад дістануся автобусом — у випадку, якщо за мною стежать, нишпорки вважатимуть, що нічого важливого я із собою не маю.
Вже по обіді, повернувшись до будинку на бульварі Звитяг, Нод зустрів біля під'їзду Прена із Ларом, хоча вони домовлялися побачитися у пабі аж надвечір. Це виявилося вкрай неприємною несподіванкою. Тим паче, що новоспечені агенти контррозвідки цього разу таки напросилися до нього у гості, а переконливого приводу їм відмовити Нод не знайшов. Він навіть не вважав за потрібне звернути увагу «товаришів» на те, що учора не давав їм свою адресу, а у довідковому бюро шукати її було б годі — місце проживання покійного генерала Кунстада являло собою армійську таємницю. Утім, Лар поквапився пояснити, що вони сп'яну забули про вчорашню домовленість побачитися у пабі, а будинок, де проживав генерал, нібито йому якось ще на першому курсі показав котрийсь із їх однокурсників. Нод достеменно знав, що такого бути не могло.
Піднімаючись у ліфті, він гарячково розмірковував, як убезпечити від цікавості цих нишпорок портфель та швидше спекатися їх.
— Який показний саквояжик, — Прен, ніби прочитавши його думки, ненароком спробував помацати шкіру портфеля, але Нод перекинув його до іншої руки.
— Не роззувайтеся, — сказав він непроханим гостям, щойно вони переступили поріг, — проходьте до вітальні. Я зараз...
На щастя, туфлі Лара виявилися забрьоханими, і той, побачивши на підлозі вітальні світло-салатовий килим, таки почав знімати взуття у передпокої. Прен мусив зробити те саме. Ця демонстрація пристойності дала Нодові час, і він зник у кухні. Дістав з портфеля кілька яблук, отриманих на дорогу від Юса, а тоді закинув «саквояжик» на високу шафу. Прихопив з холодильника горілку і пройшов до вітальні.
— То підемо сьогодні до борделю? — завзято поцікавився Лар.
— Ні, — заперечив Нод, розливаючи горілку. — Завтра зранку маю їхати на батьківщину діда, до одного маленького рибальського селища, — він не вважав за потрібне приховувати це від нишпорок — розумів, що контррозвідка все одно знатиме про поїздку.
— Навіщо? — Прен узяв чарку.
— Дід заповів вклонитися могилам пращурів та привезти землі звідти на його могилу, — сумно відповів Нод.
— Та ще встигнеш! — долучився до розмови Лар. — Канікули великі.
— А може, ми з тобою? — незграбно спробував набитися у супутники Прен, одразу наразившись на осудливий погляд Лара.
— З якого це дива? — знизав плечима Нод. — У селищі нудно. Повеселімося, коли я повернуся. Давайте, — він перехилив чарку, даючи зрозуміти, що тему спільної подорожі до Кунстада вичерпано. — Закусюйте яблучками зелененькими...
Горілка не допомагала подолати скутість цієї дивної здибанки. Як не намагався Лар надати їй жвавості, та коли пляшка спорожніла, теми для пустопорожніх теревенів у нього геть вичерпалися. Відчувши, що далі їм тут немає що робити, та для годиться зробивши ще зо дві невдалі спроби звабити Нода борделем, однокурсники, нарешті, пішли. Утім, обіцяли навідатися після його повернення з узбережжя.
Зачинивши за ними двері, Нод зняв із шафи на кухні портфель та, відшукавши у кабінеті том Великої Республіканської Енциклопедії, де містилися слова на літеру «Л», вмостився за дідовим столом. Незабаром йому знадобилися ще кілька книжок. Всупереч його побоюванням (не любили у Республіці детально писати про «класових ворогів»), стаття про герцогів Азборанів у енциклопедії виявилася досить інформативною, з численними посиланнями на інші тексти у тій самій енциклопедії, а також на фундаментальну наукову працю «Історія Ланоду» та збірник ланодських переказів і легенд. Обидві ці книжки також знайшлися на полицях бібліотеки.
Рід Азборанів відомий уже більше тисячі років. Традиційно вважається, що він походить з північного узбережжя Ланоду. Там по берегах фіордів колись жили племена варварів, що займалися рибальством, примітивним землеробством на невеликих клаптях випаленого лісу та піратством. Вони запалювали уночі ліхтарі на човнах, заманювали ними кораблі у свої фіорди, а тоді грабували їх. Одна з легенд оповідала, що якось на розграбованому торговому судні морські розбійники, за звичаєм знищивши усю команду, здибали двох дев'ятилітніх хлопчаків-близнюків, котрі
