Білий замок на Чорній скелі - Костянтин Матвієнко
Із собою камеристка привезла у різьбленій з перламутру скриньці заповіт старого герцога, який він встиг скласти у забарикадованому крилі палацу, найкоштовніші з родинних реліквій, герцогську печатку, список таємних рахунків у Банку Гирлона та паролів до них, номери індивідуальних сейфів та ключі і коди до їх замків у тому ж Банку. Знайшлося там трохи місця і для інших цінностей, зібраних нашвидкуруч.
У заповіті герцог визнавав Брийома і тебе єдиними законними нащадками роду Азборанів, вибачався за те, що не прийняв свою невістку графиню Тану та благав якомога швидше залишити Королівство, де незабаром неподільно пануватиме підступна та безжальна королева.
Брийом миттєво збагнув усю небезпеку, що раптово спіткала його родину. Не гаючи ані хвилини, він відправив Тану і тебе на мою ферму, де я жив одинаком-удівцем — не хотів заважати вашій родині своєю присутністю. Скриньку з усім її вмістом Брийом довірив Тані, а сам вийшов у нічне бурхливе море на маленькому човні, щоб у переслідувачів склалося враження, що вся родина втекла морем. Мені з Таною та з тобою Брийом наказав якомога швидше виїхати з Ланоду до Республіки, обіцяючи знайти нас там згодом. Вже наступної ночі ми залишили Ланод на моєму старому, добре, що моторному баркасі. Пізніше у газетах написали, що тіло Брийома знайшли на березі за десять миль від маєтку. На цьому пошуки нащадків Азборана припинили, оголосивши, що їх рід урвався.
Ми ж дісталися селища Кунстад. За тридцять років там вже не лишилось ніяких активістів — поспивалися і повиздихали або виїхали на підвищення по службі. Вже у Кунстаді ми дізналися про загибель Брийома. З горя Тана важко захворіла, та, на щастя, місцева фельдшерка виходила її. Потрапити до Гирлона, де Азборани сховали значну частину своїх статків, було нам вже годі й думати — війна, яку саме тоді розпочали дуумвіри, остаточно затулила Республіку від решти світу. Перламутрову скриньку ми надійно заховали. На батьківщині я знову став ходити у море. Мусив казати усім, що повернувся з дочкою та онуком до Республіки, бо переконався, що тут життя трудящої людини є набагато кращим, ніж на „клятому Заході“. Тану після одужання навіть узяли вчителювати до місцевої школи. Завдяки їй ти отримав добру освіту.
Тепер, сподіваюся, ти розумієш, чому ми з твоєю мамою найсуворішим чином забороняли тобі розповідати будь-кому про покійного батька, про усі обставини нашого життя у Ланоді та втечі звідти. Нині, гадаю, немає жодної змоги дістатися до скарбів Азборанів у Банку Гирлона. Про корону й мови бути не може — тебе просто вб'ють, щойно у Аріоді довідаються, що законний спадкоємець трону живий. Якщо ж про твій спадок дізнається влада Республіки, дуумвіри не зупиняться ні перед чим, щоб ним заволодіти, а це загроза вже і для твоєї майбутньої родини. З цих міркувань ми й не показували тобі ту перламутрову скриньку. Де її заховано, знаємо лише Тана і я. Зрештою, якщо ти читаєш цього листа, то тепер знаєш і ти.
Нині, Ноде, я відчуваю, що не доживу до зими, тому пишу цей лист, сидячи на нашій улюбленій веранді. Дивлюся на синє-синє осіннє море і сумую за Ланодом, за своєю дружиною і Брийомом. Ще мені прикро, що я так і не написав книжку про своє життя. От розумним чоловіком був той Більбо Торбінс — він бодай почав писати Велику Книгу Ширу. А я, зрештою, спромігся лише на цей лист.
Одначе! Я прожив своє життя не просто рибалкою. Був я і політичним втікачем, і підприємцем, і винахідником фасування закуски до пива, і знову рибалкою, та в підсумку я дід справжнісінького герцога — спадкоємця корони Ланоду, хоча й живу у старій, бідній хатині над морем. Хтозна, може, і моя кров старого авантюриста колись тектиме у жилах королів. Усе. Не буду довго прощатися. Бувай. І будь гідним своїх родів — герцогів за батьком і рибалок за мамою.
Твій дід Янат Кунстад“.
На цьому, Ноде, — писав далі генерал до онука, — лист закінчувався. Подальші події я знаю з батькової біографії. Він вирішив вступити до столичного університету на астрономічний факультет — у людини з вищою освітою було більше шансів потрапити за кордон. Проте не так сталося, як гадалося. Коли він уже був на останньому курсі, дуумвіри видали указ, яким заборонили освіченим фахівцям залишати країну, бо назад майже ніхто з них не повертався. Він одружився. Народився я.
Моє рішення стати військовим зіпсувало наші стосунки із батьком, проте, коли в нас із твоєю бабусею народився твій тато — Нод „третій“, дід забрав його до своєї родини, сам виховав та передав йому таємницю спадку Азборанів. Твій прадід-астроном заповів поховати себе на кладовищі у Кунстаді, поряд з могилою його матері Тани. Графині Тани. Я виконав цю його останню волю.
Тепер, Ноде, тобі відома правдива історія нашого роду. У контейнері знаходиться весь вміст тієї самої перламутрової скриньки. Я не мав наміру полишити тебе сам на сам із цими знаннями, але хвороба і смерть не питають часу для себе. Я не повідомив дуумвірів про усі ці обставини, бо давно вже втратив довіру до них. Республіка занепадає. Передовсім — через примусову працю та несвободу для розуму. Гадаю, коли б я передав спадок нашого роду дуумвірам, вони б його просто привласнили на випадок втечі з країни внаслідок революції.
Тепер лише ти можеш вирішити, що маєш робити із цими знаннями. Я не обтяжуватиму тебе своїми порадами, бо не уявляю собі усіх тих обставин, у яких ти опинишся, коли читатимеш цей лист. Прощавай, Ноде. Пробач мені, що полишаю тебе із цими клопотами на самоті!
Твій дід Нод Кунстад».
Відклавши лист, Нод зазирнув до контейнера. Зверху лежав невеликий пурпуровий оксамитовий мішечок. У ньому виявилася кругла печатка з позеленілої бронзи із зображенням вовка у п'ятикутному щиті. На загривку хижака дибилася шерсть, а зубата паща була розкрита для атаки. Над вовком — характерний силует велетенського ланодського альбатроса. Хлопець підніс печатку до дзеркала, вмонтованого у двері кухні, і прочитав напис довкруж щита: «Перший шляхетною силою». Отже, це родинний герб Азборанів — його, Нодів герб. Під печаткою лежав щільно скручений сувій паперу,
