Білий замок на Чорній скелі - Костянтин Матвієнко
Почну з того, що зізнаюся: мій батько — твій прадід — мене не любив. Причиною було моє бажання служити Республіці, та ще й у армії. Не визнавав він справедливості суспільного ладу у цій країні. Коли в нас із твоєю бабусею народився єдиний син — твій батько — мій батько усю свою увагу зосередив на вихованні та навчанні онука. Двоє Нодів — старший та молодший, ліпше ладнали поміж собою, ніж зі мною. До самої смерті твого прадіда твій батько жив із ним — так, як ми живемо (закреслено,) жили з тобою. Прадід не діждав твого народження, але суворо заповів дотриматися родинної традиції, назвавши і тебе Нодом. Твій батько так і вчинив, хоча, зізнаюся, я намагався заперечити, бо вважав, що дотримання цієї дивної традиції зашкодить становищу нашої сім'ї.
Незадовго до своєї загибелі твій батько зненацька прийшов до мене. Він приніс із собою старовинну перламутрову скриньку. Її довірив йому дідусь. Не мені — своєму синові, а йому — онукові. Твій батько просив, щоб я відкрив скриньку лише у випадку його смерті, а коли ти станеш дорослим, передав тобі усе знайдене у ній. Він був певен, що його життю загрожує небезпека. Я не поставився серйозно до тих слів, проте за півроку передчуття твого тата справдилися.
Відкривши скриньку, я знайшов там лист. З вмісту скриньки я зрозумів, що він правдивий, а також причину, через яку від мене приховували нашу родинну таємницю. Я б усе віддав, щоб не покладати тягар цієї таїни на твої юні плечі, але на те немає ради — я обіцяв так вчинити моєму покійному синові. Ключ від контейнера, куди я переклав усе у що було у скриньці у знайдеш у ній самій — ту скриньку я пристосував для канцелярського причандалля. Вона, як ти добре знаєш, стоїть праворуч від друкарської машинки на столі у моєму кабінеті. Ключ має вигляд тригранного короткого стрижня золотавого кольору зі складними рельєфом на двох гранях. Код замка на контейнері — це моє улюблене поєднання цифр. Речі у які ти знайдеш у контейнері, мають підказати, як тобі слід діяти далі.
Нехай тобі пощастить! Прощавай. Будь бережений Зорею Безмежжя.
Твій дід Нод Кунстад».
— Тут щось не так, — твердо сказав Нод, кладучи аркуш на стіл.
— Чому? — підвів очі від свого аркуша старий капрал.
— Самі погляньте...
— Даруй, мені краще не знати зайвого, — Юс навіть окуляри зняв, щоб не побачити текст посмертного послання генерала.
— Гаразд, — Нод, знаючи впертість ординарця, не наполягав. — Розповім лише про другорядні деталі. По-перше, дід не був віруючим, завше сміявся з релігії, тому не згадував би Зорю Безмежжя, а тут він прикликає на мене її захист. По-друге, він підписався, не вказавши свого генеральського звання. Такого ніколи не бувало! Ще він твердить, що мій прадід не визнавав справедливості нашого суспільного ладу та якось зневажливо називає Республіку «цією країною», наче це не їй він віддано служив.
— А я тобі кажу, що це писав генерал, — ординарець говорив дуже тихо, але твердо. — Перед смертю він попередив мене, що справжній заповіт сховає на внутрішньому боці нотаріального конверта. Він написав його оцтовим розчином бузкових перлів на аркушах, з яких потім склеїв конверт, куди і вклав лист для мене. Розчин геть безбарвний, але коли аркуш з таким написом змастити синьою глиною, розведеною.. Втім, такі подробиці тобі зайві. Словом, це давній спосіб приховувати написи. Як бачиш, я знав, де шукати останню волю твого діда, і вона виявилася саме там.
— Навіщо було так усе ускладнювати? Якщо дід непокоївся, що зміст листа стане відомий стороннім, можна було просто сховати його тут, вказавши той сховок Вам.
— Генералові від його давнього бойового друга, чий син працює у контррозвідці, стало відомо, що вона вже кілька років виявляє пильний інтерес до минулого вашої родини. Твій дід користувався великою повагою Дета Дута, тому допоки генерал був живий, ніхто не наважився б зачепити не лише тебе, але й мене. Нині ж у контррозвідників руки вільні, а їх тортур та препаратів ще жодна людина не витримала.
— Контррозвідники вже за мене узялися, — зітхнув Нод.
— От бачиш! Тому генерал вважав за краще, щоб я справді нічого не знав про зміст його останньої волі. Проте він сказав мені про сховок, який залишив для тебе, — Юс поглянув на зашторене вікно.
— Де ж сховок? У листі немає жодного натяку на це.
— Припускаю, що відповідь тут. Прочитай, — Юс передав свою частину конверта Нодові. — Твій дід, — на вухо сказав він хлопцеві, — серед добрих і, вочевидь, навмисне банальних у своїй сентиментальності побажань згадує про наш з ним нездійснений намір посадити кущ рідкісного синього махрового бузку, — Юс вказав на рядок у листі. — Генерал сам колись вибрав «позицію дислокації» для куща. У садку придатного місця не виявилося, тому він збирався посадити бузок із зовнішнього боку тину, але для цього треба було б перенести одну з ліхтарних тумб. Генерал і у лікарні побіжно нагадав мені про це.
— Тоді ходімо оглянемо тумбу! — підхопився Нод.
— Не зараз. Якщо за будинком спостерігають, наш із тобою інтерес до тумби викличе підозри. Ти їдь до дому, а я надвечір прибиратиму біля двору і ненароком огляну тумби освітлення разом із тією, що нам потрібна. Якщо знайду сховок, зателефоную тобі додому, і скажу, наприклад, що ти забув тут, ну...
— Ось цей блокнот, — Нод поклав на стіл свій записник.
— Гаразд. Наразі викличу тобі таксі. Будь обережний, але не намагайся викрити спостереження — все одно не вийде, лишень себе викажеш.
— Дід ще про якісь свої улюблені цифри пише, але мені не спадає на думку, що він має на увазі.
— От бачиш, а ще онуком звешся! Йдеться про дату завершення операції: «Шлях Буре гону» — тридцяте квітня п'ятдесят дев'ятого року.
2. «З 0 0 4 5 9»
Вже у місті, розраховуючись з немолодим, вправним і на диво ввічливим таксистом, Нод про всяк випадок занотував його позивний, аби мати змогу викликати саме цього водія у разі потреби. Зупинитися попросив біля продовольчої крамниці неподалік від свого будинку — мав купити чогось попоїсти.
Крамниця розташувалася на першому поверсі двоповерхової приземкуватої споруди, на даху якої непропорційно великими темно-рожевими літерами повідомлялося, що це «Комбінат
