Білий замок на Чорній скелі - Костянтин Матвієнко

категорично відмовлявся змиритися з окупацією Туапулата, однак дует правителів Республіки зумів залякати учасників Альянсу, причому зробив це у гранично варварський спосіб. З того часу країни Заходу, ментально відокремлюючись від Республіки, стали називали себе не інакше, як «цивілізованим світом». Дуумвірат заявив, що якщо Республіці не залишать порт, її армія просто... отруїть акваторію Туагирлонської бухти, а заразом і половину Світового океану. Науковці Республіки саме винайшли біологічну зброю. Її демонстрація для військових аташе «цивілізованих країн», проведена поночі у маленькій гірській водоймі, справила враження на «цивілізований світ», і Альянс поступився. Лише за десяток років з'ясувалося, що Республіка блефувала — штучно виведені жовто-червоні мікроскопічні люмінесцентні водорості, які видавалися за біологічну зброю, справді миттєво розмножувалися у темряві і поглинали все живе, перетворюючи будь-яку водойму на мертву калюжу, проте могли існувати лише за наявності вкрай рідкісного хімічного реагенту. Його виробництво у промислових масштабах було неможливе, а на денному світлі він миттєво розкладався. Та на час, коли це з'ясувалося, Республіка вже міцно закріпилася на туапулатському узбережжі, а «цивілізований світ» не надто прагнув підсилити й без того впливове і заможне Князівство, допомігши йому у поверненні окупованих територій.

Був ще один наслідок демонстрації «біологічної зброї», який Республіка зуміла цілковито приховати від «цивілізованого світу». Водойма, яку використали для залякування Альянсу, вже наступного дня перетворилася на мертво-сіру субстанцію, у якій миттєво без сліду зникало все, що її торкалося — від листя навколишніх дерев до необачних водоплавних пташок, які сідали на її поверхню. Спочатку військові Республіки зраділи, припустивши, що субстанцію таки можна використовувати як зброю, однак швидко з'ясувалося, що нею неможливо заповнити жодні ємності, ні скляні, ні бляшані — їх субстанція так само поглинала. Науковці спробували повторити експеримент із водоростями та реагентом у лабораторних умовах, а потому у інших водоймах із різним хімічним складом води, та сіра субстанція жодного разу не виникла — вона існувала лише у тому гірському озерці. Переконавшись, що ця небезпечна речовина не виходить із берегів озера, військові доповіли про феномен дуумвірам, за кілька днів отримали наказ обнести водойму бетонним муром, перекрити його бетонним накриттям, а тоді засипати каменями і забути про те.

Тим часом зрада союзників лише спонукала гирлонців до згуртованості й праці. Громадяни Князівства розуміли, що їм конче потрібно швидко відновити втрачену у Туапулаті портову і торгову інфраструктуру, бо інакше на них чекає зубожіння та швидкий занепад. Відтак тодішній князь Авур VII оголосив міжнародний конкурс на проект забудови зовнішньої частини узбережжя на південний захід від протоки. Переможцем виявився маститий архітектор з Конфедерації. За його єдиним планом постало Нове місто. Водночас поглибили акваторію, збудували вантажний порт, оснащений за останнім словом техніки. Однак міста Азборан і Тасав — найбільші порти південного Ланоду — усе ж спромоглися перехопити чималу частку обігу вантажів.

І от під час останньої війни, яку дуумвіри розв'язали проти Конфедерації Залізних Гір тридцять років тому, Гирлон самотужки спробував повернути окупований Туапулат. Князівство раптово висадило великий десант найманців-горлорізів, набраних серед войовничих племен найвіддаленіших островів Архіпелагу, і порт взяли в облогу. Ця військова операція Князівства була нескладною, бо й нині Туапулат з'єднує з Республікою єдина дорога, що пролягає високим берегом попід крутою скелею Бурегон. Найманці просто перекрили її, і за кілька днів міський гарнізон припинив опір. Відбити порт, допоки ворог не закріпився там намертво, для армії Республіки, здавалося, було вже неможливо, бо основні збройні сили тоді зав'язли у північних передгір'ях, марно намагаючись прорватися в ущелини, які вели вглиб Конфедерації.

На час, коли відбувались ті події, Нодів дідусь саме отримав звання капітана. Від нього Нод знав ще одну причину складності тодішньої ситуації довкола порту, про яку досі говорили пошепки. З Туапулата не встигли евакуювати громадян Республіки, а вони лишень і мріяли знову опинитися під владою Гирлонських князів. У місті протягом десятків років з роду у рід передавалися спогади про те, як колись обидва міста, розділені глибокою Туагирлонською протокою, являли собою єдине квітуче Князівство.

На початку квітня підрозділ капітана Нода Кунстада перекинули з Північного фронту до околиць порту. На той час вже стало зрозуміло, що мешканці Туапулата в цілковитій більшості перейшли на бік найманців і зовсім не бажають повернення республіканських порядків. Тому втрати під час лобового штурму будуть завеликими, а головне — доведеться воювати з цивільним населенням, про що швидко стане відомо в інших містах Республіки. Дуумвіри остерігалися підірвати цим культ своїх осіб. Тоді капітан запропонував авантюрний, як здавалося командуванню, план. Та позаяк на власну стратегію ведення бойових дій воно не спромоглося, то дозволило Кунстаду реалізувати його ідею.

План полягав у тому, щоб катакомбними тунелями, які залишили ще перші будівельники Туапулата, пробратися до мерії, де розмістився штаб найманців, і знищити їх командирів, висадивши споруду в повітря. Насправді ж підрозділ капітана здійснив інший, глибший його задум — він примудрився взяти у полон командира найманців, дуже впливового серед племен південних островів Ялай-бея. Довідавшись про це, найманці виконали вимогу полишити Туапулат в обмін на свого полоненого ватага. Ця блискуча операція, де загін капітана Кунстада зазнав мінімальних втрат, завершилася тридцятого квітня. Щоправда, у безладі війни разом з найманцями до Князівства втекло чимало громадян, які не бажали лишатися під владою дуумвірів. Ті, кому не вистачило місця на кораблях десанту, перепливали стрімку по весні протоку на рибальських човнах, а коли й вони закінчилися — на всьому, що трималося на воді, а то й уплав. Фотографії масового запливу туапулатян через протоку, зроблені гирлонськими журналістами, ще з десяток років по війні прикрашали пресу «цивілізованого світу». У офіцерському середовищі Республіки про це добре знали. Як і про те, що тих мешканців порту, які залишилися, влада протягом кількох місяців пересаджала до концтаборів, а найактивніших знищила.

За цю квітневу операцію, що її назвали «Шлях Бурегону», капітана Кунстада підвищили у званні одразу до підполковника та нагородили найвищим військовим орденом «Бойового молота». Тридцяте квітня стало днем щорічного збору ветеранів цієї операції, і покійний генерал дуже любив ті посиденьки.

Зрештою Конфедерація Залізних Гір відбила напад Республіки за допомогою Альянсу. Гирлон остаточно втратив Туапулат, а Республіка заходилася укріплювати його з моря високою бетонною стіною з колючим дротом по гребеню. Пропаганда пояснила це необхідністю захисту від агресивного Заходу, однак насправді дуумвіри у такий спосіб намагалися, передусім, утримати від втечі до Гирлона нечисленних мешканців міста, що залишалися в ньому для обслуговування потреб військової бази та кількох підприємств.

Після поминальної учти Нод спав на диво міцно — далися взнаки