Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко
— Це я від щастя, рідна… Справді від щастя.
З його вій зірвалася крупна сльозина і впала їй на губи.
— Не обманюй мене, Філіпе. Погляд у тебе такий сумний, а сльози такі гіркі… Про що ти думаєш? Що тебе мучить?
Філіп поклав голову на подушку, міцно обняв Бланку і зарився лицем у її волоссі.
— Я пригадав нашу першу зустріч… Чому ми відразу не зрозуміли, що любимо одно одного? Чому ми не зрозуміли це пізніше? Адже в нас було стільки часу! Цілих п’ять років ми були сліпі. Навіть коли я просив твоєї руки — навіть тоді я не розумів, як сильно я кохаю тебе. Я не наполіг на негайному шлюбові, я погодився на умови твого батька, не запідозривши в них каверзи. Прокляття!…
— Ти дуже шкодуєш про це?
— Я проклинаю себе за це. Ми могли б одружитися, завжди бути разом, жити щасливо… Боже, та що й казати! Проґавили ми наше щастя, Бланко…
— Однак тоді ти не зміг би одружитися з Анною Юлією, і спадком Армана Ґотійського, найпевніше, заволодів би ґраф Прованський.
— Ну то й що? Довелося б трохи повоювати з ним за ґалльський престол — а то біда! Врешті-решт я все одно вийшов би переможцем… Знаю, це нелогічно, безрозсудно, не по державному, та коли говорить кохання, розум мовчить.
Бланка зітхнула:
— Кохання… Надто вже часто вживаєш це слово. Боюся, воно означає для тебе не більше, ніж банальне бажання володіти жінкою…
— Але, любонько…
— Мовчи, Філіпе. Твій язик, нехай і проти твоєї волі, стає облудним, коли ти розмовляєш з жінками. Прошу тебе, не треба опошляти словами те єдине прекрасне, що залишилося в мене — мою любов до тебе. Попервах її вистачить на нас обох, а потім… Потім видно буде, час сам розставить все на свої місця. У нашого кохання немає майбутнього, зате є теперішнє, і поки я з тобою, я житиму лише поточним днем. З учорашнього вечора мене більше ніщо не пов’язує з ґрафом Біскайським, і я буду з тобою доти… — Вона замовкла, підняла до Філіпа лице і пильно вдивилася йому в очі. — Май на увазі, любий: учора, віддавшись тобі, я втратила від кохання розум, але вся моя гордість залишилася при мені. Я ні на мить не забуваю і ніколи не забуду про те, що я принцеса Кастилії, дочка та сестра кастильських королів. Я не стану вимагати від тебе вірності — далебі, це було б смішно. Ти вже невиправний, ти до такої міри розбещений і велелюбний, що плутатимешся з іншими жінками, навіть якщо справді любиш мене, любиш так само, як люблю тебе я. До того ж незабаром у тебе з’явиться дружина…
— Щодо Анни можеш не турбуватися. Вона віддає перевагу дівчатам, і навряд чи її смаки зміняться.
— Це неістотно, Філіпе. У будь-якому разі, вона має народити тобі сина або дочку. Твоє право на ґалльську корону стане безперечним тільки тоді, коли твої та Аннині родові землі будуть об’єднані спільним спадкоємцем. А втім, зараз не про це йдеться. За минулі вісім місяців я дуже змінилася. Я вже не та маленька твердолоба святенниця, яку ти марно намагався знадити. Я зрозуміла, що реальне життя ніяк не можна втиснути в прокрустове ложе святенницької моралі, яку сповідують мої виховательки-кармелітки. Я прийняла, як належне, факт існування перелюбу, і навіть сама грішила цим. Я усвідомлюю, що ми з тобою будемо коханцями, і я згодна на це, я цього хочу. Але запам’ятай, гарненько запам’ятай: ми будемо разом, поки я володітиму всіма твоїми помислами, як ти володієш моїми. Час від часу мені доведеться ділити тебе з іншими жінками — проте твоє серце має цілком належати мені одній, інакше… Тільки-но я відчую, що ти байдужієш до мене, що в мене з’явилася суперниця, яка з твого дозволу чинить замах на моє єдиновладдя, я не стану боротися з нею — бо я не дружина тобі, а силоміць втримувати коханця буде для мене принизливо, — але я перша піду від тебе. Я піду раніше, ніж ти сам усвідомиш, що втрачаєш до мене інтерес. Ти стверджуватимеш, що сталося прикре непорозуміння, клястимешся, що любиш мене понад усе на світі, і це не буде брехнею. Та все одно я кину тебе. Кину назавжди.
— Ніколи…
— Не зарікайся, Філіпе. Якщо тобі здається, що ти любиш мене, то люби, поки здається. Але наперед не загадуй… Краще поцілуй мене.
Він ніжно поцілував її, а потім вони довго і пристрасно кохалися, аж поки їм не забракло сил.
Близько першої пополудні Бланка встала з ліжка і накинула халат, збираючись розшукати покоївку, щоб віддати їй розпорядження відносно обіду та води для купання. Та щойно відчинивши двері, вона заклякла на порозі, як укопана. З її грудей вирвався здивований вигук:
— Брате!
Філіп квапливо накинув на себе простирадло, босоніж підбіг до Бланки і побачив у сусідній кімнаті людину, що сиділа в кріслі біля розчиненого настіж вікна.
— Альфонсо!
Король Кастилії спробував доброзичливо всміхнутися їм, але те, що у нього вийшло, більше було схоже на відчайдушну ґримасу болю.
— Я, звісно, міг би зачекати у вітальні, та ви так красиво кохалися, що просто любо було дивитися… А втім, я неточно висловився. Певна річ, я не підглядав за вами — але звуковий супровід був чудовий. Чесне слово, після всієї тієї гидоти, яку мені довелося почути за останні кілька годин, було дуже приємно сидіти тут і слухати вас. Я навіть трохи підбадьорився.
Збентежена Бланка підійшла до брата, поцілувала його в щоку і сіла поруч, стискаючи його руку в своїх руках. Філіп приніс із спальні ще один стілець і влаштувався навпроти них, кутаючись у простирадло, як у широку тогу.
— Радий вас бачити, Альфонсо, — сказав він. — Шкода тільки, що за таких обставин. Коли ви приїхали?
— На початку десятої.
— Га? — здивувалася Бланка. — Як ти встиг?
Король нервово всміхнувся:
— Швидше, я спізнився.
