Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

П’ятеро тяжкопоранених, що не мали жодної надії на одужання, лежали в класі. На третю ніч полону їхній стан одночасно погіршився.

Аж раптом у темному класі біля вмираючих де не взялися їхні родичі. Вони, від малого до старого, спустилися з лісу й тепер оце сиділи, понуривши голови, довкола бранців, що доживали останні години.

Штаб роти містився в тій же школі, де тримали полонених. Звичайно, вартові стояли на посту.

Але, мов та вода, просочилися крізь охорону лісові люди й тихо повклякали, поклавши руки на коліна, навколо мат, де лежали при смерті поранені. Щоб добре бачити обличчя рідних у світлі місяця, яке заливало долину, кревні присунули до вікон їхні вбогі ложа.

З лісу для вмирущих принесли чистої джерельної води в брезентових відрах, і тепер у кожному з тих відер відбивався повний місяць.

На ранок солдати побачили п’ятьох, уже неживих, бранців і п’ять родин, що побивалися й голосили коло них.

Сповіщений про це ротний розпорядився так: мертвих бунтівників поховати, як і попередніх, — на галявині за спортмайданчиком, а після похорону допитати їхніх родичів: як це їм вдалося промкнутися вночі в місцерозташування роти.

За умови чесних і правдивих свідчень, ставитися до них годилося з повагою, як до перших добровільних перебіжчиків із табору затятих заколотників…

Під наглядом солдатів, які перепочивали купками в затінку школи, родичі — старі, малі, молодиці з немовлятами на руках — потяглися на спортмайданчик за солдатами похоронної команди, які несли загорнутих у мати небіжчиків.

Коли процесія досягла середини спортмайданчика, з лісу нагорі зненацька гримнула й виповнила долину оглушлива жалобна музика.

Як я вже пояснював стосовно «великого ревища», рельєф долини напрочуд сприяв поширенню звука.

Музика помітно відрізнялася від звичної, вона нагадувала скоріше жалобні марші американських негрів, де барабан та тарілки відбивають ритм, а фаготи й сурми ведуть мелодію.

Рідню небіжчиків рев оркестру начеб і не здивував; сповнені суму й печалі, вони тихо простували далі, отож солдати й собі швидко заспокоїлися, певні, що то звичайна для цих країв похоронна музика.

Лише ротному, який позирав на процесію з вікна свого штабу, той оглушливий гармидер видався підозріливим. Та поки він зодягав скинутий з огляду на спекоту мундир, натягував чоботи та виходив надвір, солдати встигли опустити тіла, загорнуті в мати, до заздалегідь викопаних могил.

І вже заходилися їх присипати.

А от родини небіжчиків, наче воно так і треба, перетнули галявину і вже підіймалися схилом за спортивним майданчиком угору.

— Та хіба ж отак відпускають перебіжчиків! — знетямлено загорлав ротний.

Але слова його наступної команди не досягли солдатів, бо музика гриміла й далі.

Не стріляти ж йому було з пістолета в спину тим, хто підіймався схилом, похиливши голови, наче так і мав скінчитися похорон!

І не соромити себе перед підлеглими, тупочучи ногами, аби зірвати свою злість!

Отож ротному нічого не лишалося, як, зціпивши зуби, вертатися до штабу.

Але, зрошений потом ззовні і палаючий від гніву всередині, ротний прийняв несхитне рішення: підпалити ліс і викурити бунтівників!

Усіх, до останнього собаки!

Ще до кінця дня за наказом ротного з роти постачання полку було приставлено наладований бензовоз. Ротний тим часом провадив рекогносцировку визначених за тією ж таки півкілометрівкою місць підпалу.

Цілісіньку ніч просидів він без сну над планом бойових дій.

Не спалося і його солдатам.

Останні кілька днів потеплішало, наче повернулося літо, що спливло у П’ятдесятиденній війні. Проте на ранок заповідалася справжня осінь.

Витираючи піт, перемішаний із брудом, солдати не склеплювали очей у темряві, пригадуючи важкі дні після вступу в долину. Не гостинний прийом чекав їх тут, а затята ворожість. Усіх, до останнього, селян.

А ще підступні пастки, єдине неотруєне джерело, відчуття гіркоти й безглуздя того, що роблять.

Від гніву й люті, які кипіли в серцях, багато хто ж зубами скреготів, відчуваючи, що й без наказу командира ладен іти й нещадно палити той ненависний ліс…

Старійшинам із лісового штабу наснилося тієї ночі, що їх закликав на військову раду Руйнівник. А на ранок діди, що повиходили на свіже осіннє повітря, видавалися раптово постарілими, майже столітніми. Такою нечувано напруженою була та нарада уві сні.

Але рішення про неприпустимість підпалу лісу було остаточне, тож ухвала наради сумніву не викликала.

П’ятдесятиденна війна завершувалася беззастережною і невідворотною капітуляцією.

Панотця-настоятеля та двійко вчителів із долини призначили парламентерами. Викинувши білий прапор, вони спустилися в долину.

Ротний зустрів їх перед строєм, вишикуваним на спортмайданчику для наказу на останню операцію по боротьбі з лісовим загоном. Прийнявши капітуляцію, він натомість висунув досить жорсткі умови.

Всі бунтівники, склавши попередньо зброю, мусять зібратися по той бік «дороги мерців». Після перевірки за подвірною книгою кожен, хто значиться в ній, може повертатися в долину. А ті, кого в тій книзі не виявиться через «подвійну бухгалтерію», залишаться біля «дороги мерців».

Всіх їх буде незабарно перепроваджено в розпорядження штабу полку…

Ротний особисто провадив перевірку за подвірною книгою. Ад’ютант зачитував із книги імена, селяни один по одному виходили наперед.

Коли ж з’являвся старий, ротний уважно придивлявся до нього й питав:

— Це тебе зовуть Руйнівником?

Перевірка за подвірною книгою була тривалою.

В лісі посутеніло, тож коли ад’ютант нарешті закрив подвірну книгу на очах не