Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

Ні самого ад’ютанта, ні р: чого годі вже було виразно розгледіти.

— Ось хто підіймав заколот у тилу Великої Японської імперії! — пролунав у темряві чіткий голос ротного. — До того ж ви, для кого не знайшлося місця навіть у подвірній книзі, кого й за громадян вважати не можна, підбурювали чесних людей! За подвійний злочин проти держави належать суворий суд і жорстока покара. Завтра вас буде приставлено до штабу полку й віддано військово-польовому судові. А вночі всім вам залишатися тут — такий мій наказ!

Ротний помовчав, тоді заговорив знову, але його голос, досі характерний для чесного професійного військового, раптом перемінився.

Наче то промовляв до тебе лагідний батько чи умудрений літами дід:

— Чи є серед вас Руйнівник? А втім, якщо він і є, то навряд чи відгукнеться! Гадаю, ти даремно підняв своїх на війну. Але чи не даремно й такий, як я, намагається знищити віковий уклад селища й зробити з нього звичайне собі пересічне село? Всі ці п’ятдесят днів я тільки й міркував, що про тебе, от і дійшов такого висновку… Але ти, напевно, не відповіси мені, чужинцеві.

Місяць зійшов над головами людей, що стояли, наче підлісок, у пітьмі біля болота при «дорозі мерців» серед величезних гостролистів.

І тут вони побачили, що неподалік, на найнижчій гілляці тополі на «приступці з десять мат», яка видавалася з лісу в долину, погойдується тіло у військовій формі.

Ротний повісився.

Коли я хочу уявити, як саме починалося моє життя, я щоразу бачу одне…

У кімнаті з розчиненим вікном на темний і вологий задній двір (де росло таке непоказне зовні дерево «вушних затичок» Осікоме) я сиджу перед бабусею, завжди спокійною і всміхненою, незалежно від того, що в той час відбувалося в селищі, в Японії, чи в світі.

На її примовку: «Розповідають люди ось що. Правда це чи ні, невідомо, але, як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду. Гаразд?» — я відказую: «Атож!» — і чекаю на її захопливу розповідь.

При цьому відчуваю, що це вже бозна-вкотре.

Так само бозна-вкотре уявляю я собі кінець свого власного життя.

Записавши останній із переказів селища, «висілка» та лісу, які переповідала мені бабуся, а по її смерті — сільські діди, з відчуттям чи то вмиротворення, чи то смутку, заспокоююся на смертному ложі я, обраний селищем Оо-но Ясумаро…

Проте, уявляючи собі отак початок і кінець свого власного життя, прийнявши на себе труд запам’ятовувати й записувати перекази лісової долини (про що я пам’ятав навіть тоді, коли займався чимось зовні аж ніяк не пов’язаним із цим головним завданням), я часто ловлю себе на думці, що не досить розумів тоді, який у цьому сенс.

Чому бабуся визначила саме мені слухати й запам’ятовувати перекази селища, перекази лісу?

Чому їй вбилося в голову, що саме я колись зможу викласти їх на папері?

Я відчував, який це непосильний тягар для мене, зовсім малого.

Тому, коли бабуся перестала підводитися з постелі, я всіляко намагався втекти, як вона кликала мене до своєї кімнати. Більше того, наче намагаючися втекти від самого себе, обваженого цим тягарем, я пірнув на дно річки до «кублища в’язів» і мало не втопився.

Врятований матір’ю, я став учащати до сільських дідів, щоб від них, замість бабусі, дослухати перекази нашого селища, бо засоромився власного вчинку…

Але й тоді, прийнявши на себе невимовно важку працю, я так і не зрозумів прихованого в ній глибинного змісту. Гадаю, тоді я погодився на тому, що моя справа — запам’ятати й колись відтворити на письмі почуті від бабусі та сільських старих перекази, а докопуватися до прихованого змісту належить комусь іншому.

А проте десь у глибині моєї душі зачаївся тривожний неспокій.

Наскільки я розумів, то лише мені з усієї сільської дітлашні випало слухати й запам’ятовувати перекази нашої лісової долини. То, може, мені призначено не просто запам’ятати й записати перекази, а і якусь важливішу, але поки що не відому, приховану працю?

А якщо так, то хіба можна здійснити її, нічого не знаючи про її прихований зміст?

Крім цього неспокою, я переймався ще от чим.

Того дня, коли я, немов прагнучи втекти від непосильної праці — запам’ятовувати і потім записувати перекази про селище й «виселок» у безкрайньому пралісі (по деякому роздумі мені здається, що запис переказів — моя власна ідея; бабуся та сільські старі, розповідаючи їх мені, скоріше мали на увазі лише запам’ятовування) — заплив у «кублище в’язів», врятувала мене, штовхнувши так, що на голові лишився рубець, а потім витягнувши з розколини, моя мати.

Але вона, здавалося, не звертала анінайменшої уваги на те, що бабуся, а потім і сільські діди щось там мені іноді переказують…

Оцим я і переймався.

Мати, дочка тієї самої бабусі, що переповідала мені всілякі історії, народилася в будинку біля окрайки лісу і все життя майже не виходила за межі долини. Перекази нашої лісової долини, вдавалося, не викликали в неї жодної цікавості.

Але чому?

Поки я мешкав у селищі разом із матір’ю, мені не видавалося неприродним, що, відколи я себе пам’ятаю, вона не виказувала ніякої уваги до розповідей бабусі й старих. Але коли я покинув