Душниця - Володимир Костянтинович Пузій

— Закінчимо — звалимо. Сам бачиш: шпондряки оборзіли. Треба провчить.

— Гей, Ромку.

— Зажди, Ковпаку.

Рукоп'ят знову сплюнув і ступив крок до Сашка. Примружився, зневажливо буцнув носаком:

— Розлігся, шмаркля. Встав-вай! І тіки спробуй комусь бовкнути… Ти затямив, каліч?

— Пішов ти!

— Шо ти сказав?!..

— Гей, — втрутився Ковпак, — Ромку, тут…

Сашко спершу подумав, що це в нього гупає у скронях кров. Потім побачив чиїсь ноги, багато ніг, взутих у чоботи, теплі черевики, кросівки.

— Це шо за… — Рукоп'ят, схоже, відверто потішався від того, що коїлося. — Дрібнота, ви для чого виперлися? Ану валіть, нах…

— Самі валіть! — перебила його Жирнова. Тихо і спокійно, хоча Сашко бачив, як тремтять у неї руки. — Негайно.

— Ш-шо?!

— Ромку, — покликав Антипов, — ми їх потім…

І тут над його головою щось зашурхотіло, подув вітер, струсив нарешті дідову кульку, що заплуталася в гіллі липи, і розвернув «обличчям» до Сашчиних однокласників.

Жирнова ойкнула, і ще хтось із дівчат, а похмурий Грищук із перекошеними окулярами прошепотів:

— От сволота!

Кулька танцювала в повітрі, дражнила. Грищук ухопив її за ланцюжок, щоб не знесло вітром.

І ступив крок до Рукоп'ята, стискаючи кулаки; решта пішли за ним, мовчки і сміливо.

— Війна з ліліпутами, — гигикнув Циркуль. — Ус-сацця.

Це було безнадійно і, за великим рахунком, безглуздо.

Що вони могли зробити кодлу? Навіть усі разом — що?

Сашко скривився від болю, але повільно підвівся, сплюнув рожеву від крові, спінену слину.

— Біжи, Рукоп'яте, — сказав тихо, але той почув і витріщився на нього, ще не розуміючи. — Біжи, — повторив Сашко, уже гучніше. — Пам'ятаєш, як чесав тоді? Ти і твої… — Він знову сплюнув червоним, у роті стояв солонуватий металевий присмак. Повернувся до Антипова і кодла: — Ну, чого стали? Бийте або втікайте, ну! Ну ж бо! Давайте!!!

Грищук уже підійшов до Рукоп'ята впритул, і той розгублено відштовхнув його, як відштовхують набридливе кошеня. Грищук перечепився й упав поряд із Курдіним. Скочив; одна дужка зламалася й висіла, наче перебита лапка у комахи.

Рукоп'ят бездумно позадкував. Його очі бігали, погляд метався з одного обличчя на інше, ніздрі роздулися, вуста зблідли.

Грищук налетів на нього раніше, ніж хтось із школярів устиг втрутитися. Він гамселив Рукоп'ята кулькою по обличчю, кулька розкотисто дзвеніла, Рукоп'ят прикрив голову руками, відсахнувся і з усього маху сів у розкремсану купу листя.

Несподівано пішов сніг.

Великі пелехаті сніжинки повільно кружляли в повітрі. Вкривали волосся, плечі, асфальт, гілля. Миттю танули — але зверху вже лягали нові.

Рукоп'ят заплакав. Беззвучно, так само закриваючи обличчя руками.

Від несподіванки Грищук перестав його дубасити і тепер просто стояв, з надривом, голосно видихав і дрижав усім тілом.

— Досить!.. — прохрипів Рукоп'ят. — Досить!.. прошу!

Він завовтузився, намагаючись відсунутися подалі від Грищука. Від кульки, що скалилася в нікуди чорною порожньою посмішкою.

Краєм ока Сашко уже бачив, як біжить до них воєнрук, а попереду — скуйовджений і похмурий Лебідь. Антипов і Ковпак перезирнулися, рвонули до паркана. Циркуль відпустив нарешті Настю і стрибками помчав до дірки на розі.

Потім довкола стало гамірно й людно, наче Сашко пропустив хвилини дві-три, нібито їх просто вирізали з його життя. Учителі, охоронець, який зазвичай дрімав у своїй кімнатці, прибиральниці, школярі… Від їхнього крику боліла голова й плуталися думки.

Хтось уже викликав швидку, блідого, але живого Курдіна вмощували на ноші. Класна зняла свій жакетик і накинула Насті на плечі. Хтось із надміру вразливих меншаків ридав, його заспокоювали. Привели кодло, усіх трьох. Рукоп'ята спільними зусиллями змусили встати; медсестра пошепки повідомила директору, що це істерика, сильний стрес. Лебідь тряс Сашка за плечі й розпитував, як він почувається, і торохтів, базікало, просто не змовкав: і про молодчагу Грищука, який здогадався розказати Жирновій, і про саму Жирнову, що вона теж розумниця, хоча, звісно, зависокої про себе думки, але ж, диви, зуміла таки… і що Курдін, теж мені містер Зед, одразу рвонув на допомогу, а Лебедя от… ну, Жирнова, коротше, сказала, біжи за воєнруком, тільки тобі й повірять, і ще ти, Лебедю, бігаєш найхутчіше, давай, лети! — ну Лебідь полетів, насилу знайшов його, а потім доки пояснив!.. думав, не встигне взагалі! Але ти, Турухтуне, крутий, нереально крутий — от так, один супроти цілого кодла…

Сашко розумів, що Лебідь перелякався, тому й торохтить; а ще просто не хоче, щоби Сашко вирішив, начебто він, Лебідь, бігав за воєнруком, бо здрейфив. Сашко так не думав, звичайно ж.

Сашкові взагалі, щиро кажучи, плювати зараз було на все це. Він хотів дізнатися лише одне — саме те, про що дізнатися ніяк не міг.

А сніг сипав і сипав, і з якоюсь буденною простотою Сашко раптом збагнув, що все змінилося. Світ для нього вже ніколи не буде таким, як дотепер.

Класна взяла Сашка за руку й повела до школи, відпоювати чаєм. Потім був якийсь огрядний чоловік, він запитував і записував, і дав Сашкові папірець, аби перечитав і засвідчив: «з моїх слів… усе точно», — і класна поставила свій підпис поряд із Сашчиним, мовляв, слухала й підтверджує: все точно. Приїхали батьки, директор про щось розмовляв із ними за зачиненими дверима, а класна в цей час допомагала Сашкові із дідовою кулькою.

Саме тому мама побачила кульку вже майже такою, якою та була завжди. Без пики, намальованої Рукоп'ятом.

Все інше, якщо замислитися, було абсолютно не важливо.

* * *

У кіно вони пішли тільки через тиждень — коли загоїлася Сашчина розбита губа й майже щез синець під оком.

Пішли увечері, одразу після уроків. Квитки Сашко купив заздалегідь, задля такого випадку розпатравши скарбничку, подаровану дідом на десятиріччя.

Насправді він збирав на набір десантників, але вирішив, що купить їх якось іншим разом. Якщо взагалі купить.

Грошей вистачило і на квитки, і на поп-корн, а фільм виявився потрясний. Особливо сподобалася та частина, де герр Ешбах бився з чаклуном Душепивцею у коридорах королівського палацу. І все це у 3-D! Стару версію, яку зняли років шістдесят тому, — хто тепер пам'ятає? Її лишень меншакам дивитися. А тут — реальний драйв, і спецефекти — закачаєшся. Чого варта хоча би сцена з Душепивцею, коли той поглинає нову жертву, відкидає порожній міх — і раптом змінюється: на обличчі проступають риси щойно загубленої душі. Жахливе видовище, направду. А сцена з облогою фортеці!.. А підземелля!.. А епізод на балу!..

Щоправда, окуляри заважали. Натирали ніс, очі з незвички сльозилися. І щоби поглянути на Настю, треба було повертати голову.

Під час перерви вони зняли окуляри й говорили про все на світі,