Душниця - Володимир Костянтинович Пузій

«Теремок» був за два кроки від школи, на тому боці вулиці. Сюди часто втікали з уроків; як і в усіх схожих на цю дешевих їдальнях, ціни тут були доступні, страви — без витребеньок («Шкідливі», — вважала мама; «Смачні», — не поступався Сашко). Оформлення нагадувало ігрову кімнату пересічного дитсадка, але нікого це не бентежило.

Настині батьки викупили на кілька годин банкетну залу й уже чекали біля входу в «Теремок». Височенна Настина мама увесь час то усміхалася, то стуляла губи в тонку ниточку — ще мить і розридається. Батько тримався з похмурою гречністю, але, здається, не схвалював усієї цієї авантюри з днем народження. Вони розрахувалися з адміністрацією й одразу поїхали.

Виникла пауза. Усі розсідалися за круглим столом з отвором по центру. Настя із Сашчиною допомогою повісила туди кульку брата, і та ледь помітно погойдувалася, хоча вікна були зачинені, а двері замкнені.

Принесли торт зі свічками, чай, гарячий шоколад, молочні коктейлі.

— Ну що, — промовив Курдін, підводячись, — можна я почну?

Він помовчав, аби переконатися, що всі його слухають.

— Денис був… — Курдін запнувся, густо почервонів і знову почав, повернувшись до кульки. — Денисе, ти хороша людина. Мені пощастило, що в мене такий двоюрідний брат. Хоч і двоюрідний, а наче рідний. Ти завжди бу… кхм… умієш бути добрим і веселим, це чудово. Бо зазвичай люди супляться більше, ніж усміхаються, і… — він почервонів ще дужче, хоча, здавалося, це було просто неможливо, — …і частіше образять, ніж пробачать. Ображати простіше, тоді здаєшся сильним і сміливим. Пробачити чи вибачитися важче. А ти умі… умієш це. З тобою стає трішки ліпше. Це здорово. Це важливо.

Він сів, витер спітнілий лоб. Знову підвівся.

— Подарунок, мало не забув! Ось, вітаю! — Курдін виклав на стіл перед кулькою новенький плеєр в упаковці й декілька дисків з аудіокнигами. — Слухай на здоров'я, сподіваюся, тобі сподобається.

Малюки заплескали, Сашкові нічого не лишалося, як приєднатися до них. «Двоюрідний брат, он як!..»

Далі підвівся щокатий опецькуватий хлопчак, витяг нарешті з рота свій палець і розродився довгою, з паузами, промовою. Він згадав кілька кумедних випадків, привітав Дениса з «днюхою» і поклав поряд із плеєром розмальовану картонку. Саморобний curriculum vitae.

— Наше життя, — зосереджено повідомив хлопчак, — це те, якими нас пам'ятають інші. От, я пам'ятаю і пам'ятатиму тебе таким.

Невдовзі виявилося, що всі однокласники Настиного брата принесли такі самі картонки. Кожен написав про те, яким йому запам'ятався Денис, кожен сам оформив свій варіант курикулуму. Виглядало це все — наче роботи переможців дитсадівського конкурсу з малювання: кривуваті літери, квіточки-листочки на берегах, метелики, пташки та інші кролики внизу. Але Сашкові й на думку не спало б над ними сміятися.

Нарешті дійшла черга і до нього. Сашко обмежився коротким привітанням і вручив, точніше, поклав перед кулькою Дениса подарунок. Аудіокнигу з дідовими віршами, начитану самим автором років п'ять тому. Один вірш Сашко прочитав уголос. Не збирався й навіть не знав, що досі пам'ятає його, доки не почав. Просто раптом захотілося прочитати. «Ми злетимо у небеса, та не в землі коріння наше — в серцях залишиться навіки».

Потім узялися за торт. З цим виникла невеличка затримка. Свічки; треба ж було їх комусь задути.

Сашко навіть не знав, чи розуміє Настин брат, що його вітають. Після того випадку в душниці він дуже рідко чув голоси, бо навчився свідомо глушити їх, гнати геть із голови. Але тут, у цій кімнаті з квіточками на стінах, звичайними повітряними кульками під стелею, з розмальованими дерев'яними стільцями, Сашко час від часу чув стишені дитячі схлипування. Так, наче з іншого кінця слухавки.

— А тепер, — сказала Настя, — допоможімо Денисові задути свічки.

Вона заспівала «З днем народження тебе!», решта підхопили, встали й заплескали в долоні. Сашко також встав, але його раптом вразило відчуття абсурдності того, що відбувалося. Пародія на день народження. Якби вітали когось, хто потрапив у катастрофу й лежав, закутий у гіпс, — і то було б не так жорстоко.

Це застілля потрібне Денисовій мамі, потрібне Насті. А тому, хто зараз перебуває в кульці… Ні. Точно не потрібно.

Дивно, що цього ніхто не розумів.

На рахунок «один, два, три!» всі вони нахилилися, щоби задути свічки, але раптом кулька в центрі столу різко гойднулася до торта — і свічки згасли самі.

Запанувала розгублена тиша. Порушив її чийсь голос:

— Пробачте, я, здається, помилився кімнатою.

Чоловік у зім'ятому пальто й спортивній шапочці стояв у дверях і зніяковіло кліпав очима. Здається, він хотів іще щось спитати, але передумав і вийшов. Сіпнулася ручка, клацнув замок.

І, подумав Сашко, жодних чудес. А ти як хотів?

Жваво перемовляючись, узялися розкладати торт по тарілках. Урочистість моменту розтанула, за столом знову були просто діти, які обожнюють солодке й люблять пустувати.

Дивне свято. Вони всі веселилися, навіть Настя, — і Сашко раптом перейнявся цим настроєм. Він немов би забув усе, що з ним сталося за останні декілька місяців. Ласував досхочу тортом, перезнайомився з дітворою, реготав, підколював дівчинку з кісками, сперечався із задумливим опецьком про книжки, обговорював старі фільми з Настею — і лише на Курдіна не звертав уваги, ніби того взагалі тут не було. На ці дві години не стало домашніх завдань. Маминої туги й татової втоми. І Рукоп'ятового кодла. І думок, що чимраз частіше діймали перед сном…

Потім прийшов менеджер, відкликав Настю й повідомив, що їхній час вичерпано.

Почали збиратися, Сашко гукнув, щоб і його зачекали, і побіг до туалету. Вистояв довжелезну чергу, а коли повернувся, виявилося, що в кімнаті повно чужих. На чільному місці за столом сиділа щербата дівчинка років п'яти і, нап'явши корону з фольги, отримувала подарунки.

Сашчиної куртки на вішакові не було. Кульки теж.

Він спробував запитати, куди… На нього цитьнули, огрядна матуся, головний розпорядник цього дійства, ухопила за руку й вивела в коридор:

— Чого тобі, хлопчику?

Сашко пояснив. Хоча й знав відповідь заздалегідь.

— Тобі треба звернутися до менеджера чи до когось із прибиральників. Коли ми прийшли, у кімнаті нікого не було. І жодних речей. Ходімо, я відведу тебе.

Вони почали проштовхуватися крізь натовп; тітки передпенсійного віку, які набігли на обід із сусідніх офісів, бурчали, але знехотя розступалися. Сашко йшов, розуміючи, що все даремно. Хто й чим тут зарадить, це ж безглуздя.

Аж раптом прибіг Курдін. Дивлячись кудись у бік, він повідомив, що їх попросили звільнити зал, ну, вони і… а Сашчині куртка й кулька, звичайно ж, цілісінькі, от…