Марсіянин - Енді Вір
•••
– Гарна промова, – сказав Венкат, коли вони увійшли до кабінету Тедді.
– Вона щира від початку до кінця, – сказав Тедді.
– О, я знаю.
– Чим я можу тобі допомогти, Венку?
– Я дещо надумав. Тобто, в ЛРР дещо надумали. Я лиш передаю.
– Люблю, коли щось надумують, – сказав Тедді, вказуючи на стілець.
Венкат сів.
– «Арес-4» може його врятувати. Це дуже небезпечно. Ми поділилися цією надумкою з екіпажем «Ареса-4». Вони не просто згодні, а й наполягають на цьому.
– Це зрозуміло, – сказав Тедді. – Божевілля в астронавтів тече в жилах. І благородство теж. То в чому суть ідеї?
– Ну, – почав Венкат, – вона ще на ранній стадії, але в ЛРР гадають, що можна використати АСМ не зовсім за призначенням для порятунку Марка.
– «Арес-4» ще навіть не запустили. Навіщо знущатися з АСМ? Чом би не збудувати щось краще?
– На проектування спеціального корабля немає часу. Марк не протримається і до прибуття «Ареса-4», але то вже інша проблема.
– Тоді розкажи про АСМ.
– У ЛРР його розберуть, викинуть трохи ваги, додадуть паливних баків. «Арес-4» витрачає мінімум палива на посадку в районі «Ареса-3». Тоді, давши повну-повнісіньку тягу, вони знову злітають. Назад на орбіту їм не піднятися, але можна полетіти до запланованого району «Ареса-4» горизонтально, що, скажімо так, дуже страшно. А там на них чекатиме АПМ.
– А що за вагу вони викинуть? – спитав Тедді. – Хіба АСМ і так не полегшили наскільки можна?
– Там ще є аварійно-рятувальне обладнання.
– Чудово, – сказав Тедді. – Наразимо на ризик життя ще шістьох людей.
– Еге ж, – сказав Венкат. – Безпечніше було б залишити екіпаж «Ареса-4» на «Гермесі», а на поверхню послати самого тільки пілота. Але це означає відмовитися від місії, тож вони радше ризикнуть життям.
– Бо вони астронавти, – сказав Тедді.
– Так, астронавти, – погодився Венкат.
– Що ж. Ідея безглузда і я ніколи її не схвалю.
– Ми ще попрацюємо над нею, – сказав Венкат. – Спробуємо зробити її безпечнішою.
– Спробуйте. Є якісь думки, як допомогти йому прожити там чотири роки?
– Жодної.
– І над цим попрацюйте.
– Зробимо, – сказав Венкат.
Тедді крутнувся на стільці й визирнув крізь вікно на небо. Підступала ніч.
– Що він може відчувати? – розмірковував він. – Він застряг там. Думає, що залишився сам-один і що ми забули про нього. Як це може вплинути на людську психіку?
Він повернувся до Венката.
– Цікаво, що зараз коїться в його голові?
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 61
З якого дива Аквамен керує китами? Вони ж ссавці! Де логіка?
РОЗДІЛ 7
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 63
Недавно я закінчив робити воду. Тепер я вже не ризикую підірватися. Картопля росте добре. Ніщо не намагалося мене вбити вже кілька тижнів. Тривожить лиш те, що серіали сімдесятих розважають мене набагато краще, ніж я собі уявляв. Загалом, на Марсі все стабільно.
Пора подумати про далеке майбутнє.
Навіть якщо я знайду спосіб повідомити NASA про те, що живий, немає гарантії, що вони зможуть мене врятувати. Я мушу мислити проактивно. Треба придумати, як дістатися «Ареса-4».
Це буде нелегко.
«Арес-4» сідатиме в кратері Скіапареллі, за 3200 кілометрів звідси. АПМ наразі вже там. Це я знаю точно, бо сам бачив, як Мартінез його туди посадив.
АПМ потребує вісімнадцять місяців, щоб виробити паливо, тож його NASA відправляє першим. Вилетівши на сорок вісім місяців раніше, АПМ має запас часу на той випадок, якщо хімічні реакції відбуватимуться повільніше, ніж очікувалося. Але набагато важливіше те, що в такому разі стає можливою м’яка і точна посадка під дистанційним керуванням пілота з орбіти. Дистанційне керування аж із Г’юстона – варіант невдалий; до нього ж бо звідси від чотирьох до двадцяти світлових хвилин.
АПМ «Ареса-4» витратив на дорогу до Марса одинадцять місяців. Він вилетів раніше за нас і прибув з нами одночасно. Як і очікувалось, Мартінез майстерно його посадив. Скоро по тому ми набилися в наш АСМ і теж висадилися на поверхню. Ех, старі любі часи, коли мої товариші були зі мною.
Мені пощастило. Тридцять дві сотні кілометрів – то не так уже й багато. Могло бути й десять тисяч. І дякуючи тому, що я сиджу посеред найпласкішої частини поверхні Марса, перші 650 кілометрів будуть легкими й приємними (слава Ацидалійській рівнині!), але решта шляху здається звідси підступним, розритим, усіяним кратерами пекельним ландшафтом.
Зрозуміло, що поїду я на марсоході. І знаєте що? Вони не розраховані на багатоденні переїзди.
Це буде наукова експедиція з купкою експериментів. Буду сам собі NASA, придумуватиму, як дослідити далекі від Дому території. Добра новина в тому, що я маю багато часу на ці роздуми. Майже чотири роки.
Дещо зрозуміло вже зараз. Мені знадобиться марсохід. Експедиція буде тривалою, тому треба буде набрати припасів. Дорогою треба буде заряджати акумулятори, а марсоходи не мають сонячних панелей, тож доведеться поцупити кілька з Дому. Під час подорожі я муситиму дихати, їсти й пити.
На щастя, технічні специфікації всього обладнання є в комп’ютері.
Треба буде вдосконалити марсохід. Якщо коротко, то він має стати пересувним Домом. Я поклав око на марсохід №2. У нас із ним вже є певний зв’язок, з того часу, як я провів у ньому дві доби після Великого Водневого Переляку на сол 37.
Важко думати про таку купу мороки одночасно. Тож спочатку подумаю про живлення.
Робоча область нашої місії мала 10-кілометровий радіус. Знаючи, що ми не кататимемося по прямих, NASA зробило марсоходи здатними проїхати 35 кілометрів на одному заряді. Звісно, тут ідеться про невибагливу, рівнинну місцевість. Обидва марсоходи мають акумулятори на 9000 ват-годин.
Крок перший: скрутити акумулятор з марсохода №1 і поставити його на марсохід №2. Вуаля! Подвоїв максимальну відстань на одному заряді.
Щоправда, є ускладнення: опалення.
Частина енергії акумулятора витрачається на опалення марсохода. На Марсі дуже холодно. За звичайних умов, ПКД повинна тривати не більше п’яти годин. Але я
