Марсіянин - Енді Вір
То що трапилося? Ну, моя теорія така.
Якщо вірити головному комп’ютеру, під час вибуху внутрішній тиск підскочив до 1,4 атмосфери, а температура зросла до 15°C менш, ніж за секунду. Втім, тиск швидко спав до однієї атмосфери. У цьому була б якась логіка, якби регулятор атмосфери працював, але ж я його вимкнув.
Температура 15°C трималася ще якийсь час, тож теплове розширення не могло минутися так швидко. Але тиск якщо упав, то куди подівся його надлишок? Нагрівання при сталій кількості атомів мало б тримати підвищений тиск довше. Але так не сталося.
Я швидко знайшов відповідь. Водень (єдина речовина, що могла горіти) поєднався з киснем (звідси й горіння) і перетворився на воду. Вода в тисячі разів густіша за газ. Тож тиск виріс під дією температури і знову впав через перетворення водню з киснем на воду.
Питання на мільйон доларів: звідки взявся бісів кисень? Мій план стояв на тому, щоб прибрати його і не дати вибухові статися. І певний час план працював, поки не рвонуло.
Думаю, що тепер знаю відповідь, і вона б’є мене лантухом по голові. Пам’ятаєте, я вирішив не вдягати скафандр? Те рішення мене мало не вбило.
Медичний балон з киснем домішує до чистого кисню навколишнє повітря, а тоді подає його через маску. Маска тримається на обличчі за допомогою гумової стрічки на потилиці. Не дуже герметично.
Знаю, що ви подумали. Маска пропускала кисень. Але ні. Я дихав тим киснем. Я вдихав його і таким чином герметично притискав маску до обличчя.
Проблемою став видих. Знаєте, скільки кисню людина вбирає з повітря під час дихання? Я теж не знаю, але не 100 відсотків. За кожним видихом я додавав до повітря кисень.
Мені це просто не думку не спало, хоча мусило б. Якби легені вбирали увесь кисень, штучне дихання б нікому не допомагало. Який же я телепень, що не подумав про це! І моя дурість ледь мене не вбила!
Надалі я стану набагато обережнішим.
Пощастило, що я спалив більшість водню до вибуху, інакше був би кінець. А так вибух не мав досить сили, щоб рознести Дім. Втім, мої барабанні перетинки від нього мало не репнули.
Усе почалося з того, що я помітив 60-літрову нестачу виробленої води. Після умисного спалення і несподіваного вибуху, я знову став на рейки. Вночі відновлювач води зробив своє і витяг 50 літрів новоствореної води з повітря. Я зберігаю її в скафандрі Льюїс, який відтепер називатиму «цистерною», бо так воно крутіше звучить. Решту 10 літрів води увібрав у себе сухий ґрунт.
Так сьогодні натрудився, що заслужив повну порцію. І щоб відсвяткувати першу ніч у Домі після повернення, я розляжуся і дивитимусь якісь дурнуваті телесеріали двадцятого сторіччя за сприяння командира Льюїс.
«Д’юки з Газзарда», кажете? Давайте спробуємо.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 42
Сьогодні прокинувся пізно. Я заслужив. Після чотирьох ночей жахливого сну в марсоході койка здалася мені найлагіднішою і найм’якішою периною в світі.
Нарешті, я виштовхався з ліжка і доприбирав залишки накиданого вибухом сміття.
Сьогодні я повернув усю картоплю назад. І саме вчасно – вона якраз проростає і виглядає здоровою і щасливою. Це не хімія, медицина, бактеріологія, дієтологія, динаміка вибухів чи ще якась чухня, котрою я займався до цього. Це ботаніка. Принаймні, я впевнений, що виплекаю рослини, не напартачивши.
Правда ж?
Знаєте, що справді кепсько? Я зробив лиш 130 літрів води. Потрібно ще 470. Думаєте, що двічі ледь не вбившись, я покину ці забавки з гідразином? Але ж ні. Я розкладатиму гідразин і палитиму в Домі водень що десять годин протягом наступних десяти днів. Але впораюся краще. Не розраховуючи на ідеальну реакцію, я раз-по-раз вичищатиму повітря від водню невеликим вогником. Тоді він вигорятиме поступово, не досягаючи марковбивчого рівня.
У мене повно вільного часу. Резервуар для CO2 наповнюється за десять годин. Розкласти гідразин і випалити водень можна за двадцять хвилин. Решту часу я дивитимусь телевізор.
А тепер про серйозне… Усім же ясно, що Генерал Лі швидший за поліцейські авто. Чому Роско просто не піде на ферму тих Д’юків та не заарештує їх, поки вони не в машині, га?
РОЗДІЛ 6
Венкат Капур повернувся до свого кабінету, впустив портфель на підлогу і повалився у шкіряне крісло. Якусь хвилину він дивився у вікно. Його кабінет у Будівлі 1 мав панівний вид на чималий парк посеред комплексу споруд Космічного центру імені Джонсона. За парком аж до озера Мад-Лейк виднілися десятки розкиданих тут і там будівель.
Кинувши погляд на екран комп’ютера, він помітив сорок сім непрочитаних електронних листів, що вимагали негайної уваги. Нехай чекають. Сьогодні день жалоби. Сьогодні день пам’яті Марка Вотні.
У своїй промові Президент звеличував мужність і самопожертву Вотні, а також рішучість дій командира Льюїс, завдяки яким решта команди врятувалася. Командир з екіпажем теж сказали з глибокого космосу кілька прощальних слів про свого загиблого товариша через систему далекого зв’язку «Гермеса». Їм залишалося летіти ще десять місяців.
Керівник управління також виголосив промову, нагадавши усім, що космічні польоти неймовірно небезпечні, але ніхто й думки не має про те, щоб відступити, ледь угледівши загрозу.
Венката спитали, чи не хоче й він сказати що-небудь, але він відмовився. Навіщо? Вотні загинув. Теплі слова керівника марсіянської програми його вже не повернуть.
– Все гаразд, Венку? – почувся з дверей знайомий голос.
Венкат розвернувся в кріслі.
– Та наче, – відповів він.
Тедді Сандерс зняв ниточку зі свого в усьому іншому бездоганного костюма.
– Ти міг би й сказати кілька слів.
– Я не хотів. Ти знаєш.
– Так, знаю. Я теж не хотів. Але я керівник NASA. Від мене цього чекають. Ти точно в порядку?
– Так, переживу.
– Добре, – сказав Тедді, поправляючи манжети. – Тоді повернімося до роботи.
– Гаразд, – знизав плечима Венкат. – Почнімо з того, що ти виділиш мені трохи супутникового часу.
Тедді зітхнув і притулився до стіни.
– Знову ти своєї.
– Так, – сказав Венкат. – Знову своєї. В чому заковика?
– Добре, розкажи мені, що саме ти хочеш знайти?
Венкат нахилився вперед.
– «Арес-3» провалився, але ми можемо використати щось із його обладнання. Кошти виділили на п’ять місій. Гадаю, ми зможемо переконати Конгрес ухвалити шосту.
– Не знаю, Венку…
– Усе просто,
