Марсіянин - Енді Вір
– Венку, там гуляла піщана буря і вітер у 175 км/год. Там усе понівечене.
– Для цього мені й потрібні супутники, – сказав Венкат. – з кількох знімків можна багато чого дізнатися.
– Що, наприклад? Думаєш, ми пошлемо людей на Марс, не маючи певності, що все бездоганно працює?
– Усе й не мусить працювати бездоганно, – швидко сказав Венкат. – Ми замінимо те, що поламано.
– Як ми зрозуміємо з фотографій, що саме там поламано?
– Це буде лиш перший крок. Вони евакуювалися, бо вітер загрожував АПМ, але Дім здатен витримати ще й не таку екзекуцію. Він, певно, і досі цілий. Достатньо буде одного погляду. Якщо він тріснув, то його розірвало й повалило. А якщо він стоїть, то всередині теж усе ціле. І марсоходи теж міцні. Вони можуть витримати будь-яку марсіянську бурю. Дай лиш мені глянути, Тедді, це все, чого я прошу.
Тедді підійшов до вікна й обвів очима обширну територію.
– Знаєш, ти не один, кому потрібен супутниковий час. Скоро почнуться запуски припасів для «Ареса-4». Нам треба зосередитися на кратері Скіапареллі.
– Я не розумію, Тедді. Що тут складного? – спитав Венкат. – Я розповідаю, як ми можемо забезпечити собі додаткову місію. У нас на орбіті Марса дванадцять супутників; я впевнений, що ти можеш на кілька годин виділити мені один чи два. Я перешлю тобі розклад вікон, під час яких кожен з них дивитиметься на область «Ареса-3» під потрібним кутом…
– Річ не в супутниковому часі, Венку, – урвав його Тедді.
Венкат закляк.
– Але… тоді… що…
Тедді повернувся до нього.
– Ми – публічна організація. У нас немає секретної чи захищеної інформації.
– То й що?
– Будь-який знімок одразу стане доступний громадськості.
– То й що з того?
– Тіло Марка Вотні лежатиме за двадцять метрів від Дому. Може, його частково занесло піском, але воно все-таки на поверхні, а з грудей у нього стирчить антена. Це буде видно на будь-яких знімках.
Погляд Венката помалу наповнився люттю.
– І через це ти відхиляв мої запити два місяці?
– Венку, послухай…
– Ти серйозно, Тедді? – сказав Венкат. – Хвилюєшся за наш публічний образ?
– Одержимість ЗМІ смертю Марка Вотні нарешті почала спадати, – спокійно сказав Тедді. – Два місяці поганої преси. Сьогоднішній день пам’яті став для людей підсумковим, і ЗМІ візьмуться за інші новини. Менш за все нам потрібно накручувати їх знову.
– І що ж тоді робити? Тіло ж не розкладатиметься. Він там лежатиме довіку.
– Не довіку, – сказав Тедді. – За рік природних погодних умов його занесе піском повністю.
– Рік? – сказав Венкат, зводячись на ноги. – Безглуздя. Не можна заради цього чекати цілий рік.
– Чому ж ні? «Арес-4» в найближчі п’ять років нікуди не полетить. Часу вдосталь.
Венкат глибоко вдихнув і на хвилинку задумався.
– Гаразд, подумай ще про таке: всі співчувають родині Вотні. «Арес-6» міг би забрати його тіло назад. Ми не оголошуватимемо це метою місії, але ясно дамо всім знати, що це – важливий пункт програми. Якщо подати це так, у Конгресі нас підтримають. Але тоді не можна чекати цілий рік. За рік людям стане байдуже.
Тедді потер підборіддя.
– Гм…
•••
Мінді Парк дивилася в стелю. Роботи в неї було небагато. Нічні зміни доволі нудні. Лиш безперервний потік кави на давав їй заснути.
Нагляд за супутниками на орбіті Марса здавався захоплюючою пропозицією до того, як вона сюди перейшла. Але супутники здебільшого дбали про себе самі. Її роботою виявилося розсилання свіжих знімків електронною поштою.
– Магістр з інженерної механіки, – бурмотіла вона. – А працюю в цілодобовому фотоательє.
Вона сьорбнула ще кави.
Вогник на екрані сповістив про те, що черговий набір зображень готовий. Вона перевірила ім’я адресата. Венкат Капур.
Вона зберегла зображення на внутрішньому сервері й підготувала листа для доктора Капура. Координати, які вона вписувала, виявилися знайомими.
– 31,2° пн.ш, 28,5° з.д… Ацидалійська рівнина… «Арес-3»?
Цікавість змусила її відкрити перший із сімнадцяти знімків.
Як вона й підозрювала, це була база «Ареса-3». Вона чула, що її збиралися дослідити. Трохи присоромившись, вона обшукала зображення, видивляючись тіло Марка Вотні. Згаявши хвилину, вона одночасно відчула полегшення і розчарування.
Тоді вона перейшла до решти зображень. Дім стояв неушкоджений; доктор Капур цьому зрадіє.
Вона піднесла філіжанку до губ і так заклякла.
– Ем… – мимрила вона стиха. – Гм…
Вона увійшла до внутрішньої мережі NASA і продивилася сторінку з подробицями про місії «Арес». Трохи пошукавши, вона набрала номер.
– Привіт, це Мінді Парк із Супутників. Де я можу знайти журнали «Ареса-3», бо щось ніде не видно? Ага… так… Добре… Дякую.
Посидівши ще трохи в мережі, вона нахилилася вперед. Раптом кава їй стала не потрібна.
Знову взявши слухавку, вона сказала:
– Алло, Безпека? Це Мінді Парк із Супутників. Мені потрібен контактний номер доктора Венката Капура для критичних ситуацій… Так, ситуація критична.
•••
Коли Венкат увійшов до кімнати, Мінді совалася на стільці. Просто так Директор марсіянської програми до команди нагляду за супутниками не заходив. А в джинсах і футболці не заходив ніколи.
– Це ти Мінді Парк? – спитав він з похмурістю людини, якій випало поспати не більше двох годин.
– Так, – відповіла вона тремтячим голосом. – Вибачте, що притягла вас сюди.
– Гадаю, на це була поважна причина. Отож?
– Гм, – сказала вона, опустивши очі. – Ну. Гм. Знімки, що ви замовили. Ем. Подивіться самі.
Він узяв собі стілець і сів поруч.
– Справа в тілі Вотні? Тому ти така збуджена?
– Ем, ні, – сказала вона. – Гм, ну… – вона скривилася від власної ніяковості й вказала на екран.
Венкат оглянув зображення.
– Здається, Дім цілий. Це добре. Сонячні панелі нібито в нормі. Марсоходи стоять на місці. Тарілки зв’язку немає, це зрозуміло. То через що ґвалт?
– Ну, – сказала вона, показуючи пальцем. – Через оце.
Венкат нахилився ближче. Поруч із домом, біля марсоходів на піску біліли два кружечки. – Гм. Схоже на покриття Дому. Може, не такий
