Вогнесміх - Олександр Павлович Бердник

— Істеричний? — притуливши долоню до вуха, перепитав літредактор — сивий, зморшкуватий, іронічний і лукавий.

Почувся сміх, шепіт.

— Не істеричний, а — історичний! — посварився олівцем Товкач. — Ви ці штучки залиште при собі, Гавриле Ониськовичу! Ви не в колгоспному клубі доярок розважаєте, а на важливій нараді, де, так би мовити, вирішується доля реготального цеху!

Усі всміхалися, переглядалися. Товкач провадив своє:

— Я тут переглянув купу листів від читачів, наших шанувальників. Дехто з них пише гостро і дотепно, що наш «Хрін» — скис!

— Ха-ха-ха! — весело сколихнулася аудиторія.

— Хе-хе! — задоволено кивнув головою редактор. — Ян бачите, читачі вчасно вдихнули нам порцію здорового сміху, народного сміху…

— Ха-ха-ха! — заливалася редакція, ніби жито хиталося під вітром. — Ой, смішно! Хрін — скис! А читачі нам — порцію сміху! Ха-ха-ха! Ой, умру! Тримайте мене! Ха-ха-ха!

— Ша! Досить зуби продавати! — нахмурився редактор. — Ми тут не на вечорі гумору й сатири! Ми тут вирішуємо долю сміху!

— Ха-ха-ха! — тряслася аудиторія, вже не в силі стримати гомеричного реготу.

— Яка це вас муха вкусила? — посварився Товкач. — Прошу уваги. Ша! Дома можете сміятися од пуза, а тут зберігайте робочий настрій!

Сміхотлива хвиля поволі затихала й нарешті згасла.

— На чому я зупинився? — запитав редактор.

— На тому, що наш «Хрін» скис, — підказав художник, худорлявий хлопець з тонкими губами і насмішкуватим поглядом з-під густих брів.

— Це не я кажу, що «Хрін» скис, а нам народ підказує, — підняв олівця вгору Товкач. — Трудящі висловлюють у своїх листах думку, що наш гумористично-сатиричний журнал годиться лише для снотворного. Я вже не хочу наводити їдкіші характеристики, доволі й того, що сказано. Що — не згодні? Оцінка сувора, але треба дивитися на речі відверто. Журнал у нас сірий, нецікавий, нудний! Ми заштампувалися. Часто даємо матеріали півстолітньої давнини. Критика беззуба, тривіальна. Рівень критики — сторожі, кербуди, п’яниці, хапуги, спекулянти, стиляги, та й то — все це без конкретного прицілу, безадресно, вузько. Треба розширити арсенал нашої клієнтури, та й знайти інші характеристики сміху, зробити журнал справді веселим і життєрадісним. Все те, що ми робимо, — набридло! Потрібен струс, оновлення, вибух вулкана! О! Перш за все пропоную придумати нову назву для часопису, бо «Хрін» — застарів. Нам так і проілюстровано характерним діалогом читачів: «Ти потрапив у „Хрін“ — читав?». «Ну й хрін з ним — перенюхаємо!» — відповідає покритикований.

— Ха-ха-ха! — знову засміялися присутні.

— Отож-бо, — повчально Сказав Товкач. — Люди нас смішать, а ми не вміємо лоскотати емоції народу, а це — наша професія, наш святий обов’язок. Напружуйтесь, браття хрінчани, крутіть свої шарикопідшипники, видавайте на-гора нові ідеї, щоб, читаючи наш журнал, люди не позіхали, а гоготали, мов скажені, і лускали від сміху, як переспілі кавуни! Спочатку про назву… Які будуть пропозиції? Бо «Хрін», справді, якщо сурйозно подумати, — не підходить. Асоціації всякі… Потім такий роздум: доки ми були бідніші — хрін трудящим був ні до чого! Пекучий корінь, від якого крутить у носі. А нині, коли на святковому столі красується смажене порося, — людям лише дай хрону! І тому назва наша стає анахронізмом! Чуєте? Ана-хрон-ізмом! Навіть тут хрін пробивається!

— Тоді не «Хрін», — іронічно озвався літредактор, — а хай буде «Хріновина»! Це вже не корінь пекучої рослини, а — поняття! «Хріновину» поросяті в зуби не вставиш. Або — «Хрінова справа»! Уявляєте? Чоловікові кажуть: «Ти потрапив у „Хрінову справу“!»

— Ха-ха-ха! — втішно засміялися присутні.

— Або ще можна «Хронос»! — гнув своє літредактор. — Тут вам і стара назва лишається, і разом з тим назва древнього батька богів, котрий пожирав дітей своїх, а тому, мовляв, стережіться!

— Смієтеся! — нахмурився Товкач. — Ми тут, Гавриле Ониськовичу, не для сміху зібралися, а для сурйозної розмови…

— Ха-ха-ха! — вирувала аудиторія.

— Цитьте! Забороняю сміятися! — кричав редактор.

Люди заливалися ще сильніше. Нарешті хвиля веселощів спала. Редактор підняв вказівного пальця, повчально помахав ним перед своїм носом, адресуючи той жест літредакторові.

— Ні «Хріновина», ні «Хрінова справа», ні навіть «Хронос», попри свою оригінальність, не пройдуть! Ви ці штучки киньте, хлопці й дівчата! З «Хріном» треба попрощатися. Вищий, культурніший рівень вимагається. Науковіший, модерніший! І не забувайте, що в нас тепер індустріальна, комп’ютерна, космічна ера, що в нас усебічна перебудова, а отже, й назва повинна бути революційна, оригінальна, а разом з тим — народна, до того ж делікатна, весела! От вам парадокс — щоб назва веселила і щоб її боялися!..

— Тоді «Амба»! Або «Хана»!

— Кому амба? Кому хана?

— Як то — кому? Хапугам, п’яницям, бюрократам!

— Це нам буде амба й хана, якщо таку назву виберемо!

— Тоді, може, «Довбня»?

— «Довбня» — це було б здорово! І по-народному! Але…

— Що але?..

— По-перше, «Довбня» — це 6ільше підходить для науково обгрунтованої критики. Для літературно-критичного цеху. Для письменників, поетів… Щоб як ухнув — то й вода одсвятилася! А для нас треба, щоб були сміх і їдучість. Об’єднати дотепність, веселощі й пекучість. А «Довбня» — це вже не до сміху. Які веселощі, коли тебе довбнею вгамселили?

— Тоді «Хоч смійся — хоч плач!».

— Оце вже щось нове, свіжіше! Але я бачу, браття хрінчани, що ось так, зопалу, ми не знайдемо потрібної назви. Даю завдання — негайно вирушати всім у народ, в гущу людську, в стихію реготальну! Бо ми підходимо до такої епохи, коли огидних явищ все меншає, а сміху треба якнайбільше! Без сміху діло не піде! Жити не можна без сміху, товариші! Складемо графік, кожному відрядження в зуби. За тиждень-другий щоб мені було море сміху. Я теж поїду. До джерел реготу. Будемо шукати свіжих ідей веселощів, сміху й безжальної сатири. Допетрали, браття хрінчани?