Вогнесміх - Олександр Павлович Бердник
— Та й з мене достатньо! — одрізала жінка, ніби полоснула бритвою. — Ти хоч би при людях стримувався. Будь джентльменом! Ти ж завжди грав таку роль — ввічливого кавалера!
— Ти не лише джентльмена, а й господа-бога виведеш з себе! — прохрипів пасажир. — Один вихід — світ за очі!
— Так ви до загсу розлучатися? — здивувався Гриць.
— Атож! — дружно відповіли обоє.
— А розписалися давно?
— Три роки тому…
— Є діти?
— Синок, — тихо відповів чоловік.
— Невже ви й розписувалися, ненавидячи одне одного? — якось по-дитячому запитав Гриць. — І синка породжували в сварці та люті?
— Що ви, що це ви таке говорите? — розгублено озвалася жінка. — Хто ж… розписується не люблячи? Чи дитя виношує з ненавистю?..
— То любили ж ви одне одного? — допитувався хлопець. — Говорили ж хороші, ніжні слова? І знаходили в своєму супутникові щось добре, достойне… і вирішували пов’язати свої долі для спільного шляху… не для роздору…
— Було, було, — понуро сказав чоловік, тяжко зітхнувши. — Була й вона хороша, привітна… а де все те поділося?
— А твій шарм, ніжність, лицарство де поділися? — з болем запитала жінка, витираючи сльози. — Звідки з’явився у тобі дракон, тигр, якась нещадність?
— Все воно й лишилося у ваших душах, — твердо сказав Гриць, відчуваючи, як хвиля лоскоту тривожить його серце. — Тільки ви розвіяли ті скарби в сірій повсякденності, а натомість випустили з підсвідомості звіринець… Не гнівайтесь… той звіринець є в кожній людині, тільки дехто вміє тримати своїх рептилій на ланцюгу… а дехто навстіж відкриває ворота, випускає те ревище назовні… Яка честь для людини так чинити? Хіба не краще плекати свої кращі квіти душі? І показати приклад синові, як треба діяти. Може, в цьому й покликання людини — загнуздати в собі дракона, перемогти себе?!
Пасажири мовчали, ніби оцінювали схвильовану мову водія. Певно, з ними ніхто так не говорив, так нещадно не зривав з їхнього сумління мережу амбіції та фальшивого самозахисту. Раптом чоловік торкнувся Грицевого плеча й сказав:
— Зупиніть, будь ласка…
Гриць пригальмував, вони були біля вулиці Миру в Дарниці.
— Що трапилося? Нам ще далеко їхати…
— Ми вийдемо, — сказав чоловік, ніби тяжко роздумуючи, разом з тим поглядаючи на жінку. — Нам треба подумати…
— Ви теж так вирішили? — стримуючи радість, запитав Гриць.
Вона задумливо кивнула. Заглянула в його чорні палаючі очі, тихо запитала:
— Звідки у вас, хлопче, така певність у чистоті людини, така переконаність? Хто ви?
— Просто — людина, — зніяковів Гриць. — Я лише знаю одне, що ненавистю й злом нічого не вирішується. Щось добути можна тільки радістю, доброзичливістю… Можна навіть розійтися, якщо очевидна несумісність характерів… але розійтися по-дружньому, бажаючи успіху один одному. Бо як же це можна — спочатку обнімати друга, цілувати, шепотіти ласкаві слова… а потім — драконом величати? Мені боляче чути таке. Чуєте — боляче!..
Жінка раптово поцілувала Гриця в щоку, розридалася, приклавши хустинку до очей. Чоловік вийшов з таксі, тицяв водієві гроші, ніяково всміхався. Допомігши жінці вийти з машини, він сказав:
— Спасибі, хлопче! Хай тобі щастить. Ти — хороший чоловік! Хай доля пошле тобі й пару таку, як ти!
Гриць втішно засміявся, зачинив дверцята, рвонув машину з місця, залишивши розгублено-радісне подружжя під зеленими свічками тополь, на тротуарі.
Хвилин тридцять Гриць стояв біля зупинки бориспільського автобуса, чекаючи пасажирів. Читати вже було нічого, і він заглибився у роздуми. Довкола вирували потоки людей, чулося дитяче щебетання, сміх молодих дівчат, цвірінькання горобців, які зчиняли бійки за крихти хліба і зернята, а хлопець не бачив того, поринувши в спогади про свою зустріч з Радісним. Згадалася дивна фраза таємничого супутника: «Радість — енергія». Що це означає — символ чи конкретний вияв космічних сил? Ми звикли вважати радість лише суб’єктивним станом чуттєвої істоти, яка осмислює свій стан вдоволення, гармонії або невдоволення, дисгармонії — і називає перше радістю, а друге — сумом, печаллю, відчаєм. Але хіба можна твердити, що в природі поза нами відсутня радість? Хіба не радіє природа — від найменшої бадилини до птахів, коли на обрії сходить ранкове сонце? Або коли в спраглі дні палючого літа в небі спалахує гроза і живлючі дощі напоюють змучену землю, даруючи дорогоцінну вологу травам, квітам і деревам? Може бути, що радість — конкретний вияв світової динаміки, і є можливість проникнути в тайну цієї енергії, осягнути її, а тоді… Гриць нетерпляче заворушився на сидінні машини: тоді людина стала б лідером радісної сили, могла примножувати її, нагромаджувати, поширювати її володіння, акумулювати, витискувати з нашого світу, виганяти полчища злоби, ненависті, мізерності, деградації, суму! Уявити лише — побудувати генератори радості, перетворити світ, людей, тварин, планету, опромінюючи їх потоком гармонії. Радісний казав, що все це й тепер відбувається — при революційних ураганах, при появі динамічних, радісних лідерів, при дружній спільній праці, при контакті з геніальною поемою, музикою, піснею. Але всі ці спалахи минають, згасають… і знову деградація компенсує минулі втрати, злоба наступає, бере реванш у душах людей… особливо нестійких. Як же утвердити бастіони радості, як вробити її здобутки безповоротними? Чи не в цьому найголовніше завдання людини?!
У віконце машини просунулася сива пика з багрово-фіолетовим носом, хрипким голосом запитала:
— Твоя тачка в аеропорт бігає, шеф?
Гриць зітхнув, вирваний з течії глибокого роздуму, кивнув:
— Сідайте.
Пасажир кинув на заднє сидіння здоровенний саквояж, сам ледве впхав товстенні тілеса поруч з водієм. Рушили, вибралися з коловерті Дарниці, минули Червоний Хутір. Пасажир порушив сонну мовчанку, дихнув на Гриця сивухою, гикнув:
— Шуруй, брат! запізнююся. З дружками загулявся…
— Вам на який? — запитав хлопець.
