Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Віконт зважився на цей злочин заради грошей.

— Що?! — вигукнув Філіп.

Бланчина щока нервово сіпнулася.

— Не може бути! — майже простогнала вона.

— Він сам це визнав. Ґраф Біскайський скупив у лихварів усі його боргові зобов’язання — на вісімдесят тисяч скудо — і пообіцяв віддати їх віконтові після вбивства ґрафівни Жоани.

— Але чому? — промовив Філіп. — Навіщо ґрафові Біскайському вбивати свою сестру?

Ернан спохмурнів і якось дивно поглянув на Бланку.

— Віконт Іверо сказав, що всі, кому належить це знати, знають чому… Я також знаю — вірніше, здогадуюся.

— Знаєте?! Але звідки? Хто вам сказав?

— Я сам здогадався, пані. Зазвичай брати та сестри не соромляться виявляти свої ніжні почуття на людях — і це цілком природно. Однак… Останні три тижні я пильно стежив за поведінкою вашого чоловіка і завважив одну характерну деталь: ґрафівна Жоана відверто уникає брата — при всьому тому, що вона дуже прив’язана до нього, — і тримається з ним надто сухо, з такою награною офіційністю, що це не може не викликати підозр. Пробачте мені мою прямоту, принцесо, та я наважуся припустити, що пані Жоана… е-е… є каменем спотикання у ваших взаєминах з ґрафом. Тому він вирішив позбутися її, вочевидь, сподіваючись, що згодом ви подаруєте йому цей гріх і помиритеся з ним.

— Про що це ви ка… — почав був Філіп, аж раптом замовк на півслові, щелепа його відвисла, а в погляді з’явилося приголомшене розуміння. — Чорти лисі! То ось чому ти…

Бланка різко штовхнула його ліктем в бік.

— Замовкни! Зараз же! — Зо хвилю вона помовчала, пильно дивлячись Ернанові в очі, потім промовила: — Мабуть, ваша правда, ґрафе. Я ще не знаю напевно, але… Якби Жоана померла, то згодом я, може, й змирилася б з фактом мого заміжжя… Звичайно, зразковою подружньою парою ми б не стали… сподіваюся, ви розумієте, що я маю на увазі, — збентежено додала Бланка, скоса зиркнувши на Філіпа. — А втім, зараз не той час і не ті обставини, щоб детально обговорювати це питання. Можливий мотив вбивства Жоани ми з’ясували, а тепер нам належить вирішити, як діяти далі.

— Тому я й звернувся до вас, принцесо, — сказав Ернан. — Пані Марґарити в замку немає…

— Та ну! — стривожився Філіп. — Де ж вона запропастилася? Ану ж ґраф Біскайський запланував цієї ночі обидва вбивства?

— Тоді він прогадав. Цієї ночі пані Марґарита в надійних руках. Вона… — Шатоф’єр осікся і швидко глянув на Бланку. — Вона та ґраф Шампанський зараз у садибі лісника.

— Зрозуміло, — промовив Філіп, а наступної миті скипів. — То чому ж ви нічого їй не сказали?!

— Коли ми залишали садибу, то не знали, що вона там… тобто ми з Ґастоном не знали, зате Симон знав. Він з ґрафинею де Монтальбан… гм, облишимо це. Одно слово, він бачив у вікно, як вони заходили до будинку, але згадав про це, лише коли ми під’їздили до замку.

— От недотепа!

— Та ні, просто всю дорогу він дрімав. Перед самим нашим від’їздом я витяг Симона ще тепленьким з ліжка і навіть не завдав собі клопоту розбудити його.

— Ви казали про спільника, ґрафе, — промовила Бланка. — І припускали, що ним може виявитися мій чоловік.

— Це цілком імовірно, пані. Принаймні віконт Іверо впевнений, що його спільником буде сам ґраф Біскайський.

— Але ж він у Памплоні, — заперечив Філіп.

— А що заважає йому приїхати в Кастель-Бланко, зробити свою чорну справу і вранці повернутися до палацу? Адже можна влаштувати все так, що ніхто, крім вірних йому людей, не знатиме про його відсутність.

— Гадаєш, замкову залогу куплено?

— Аж ніяк. Проте господарі замків мають погану звичку робити таємні ходи.

— А з чого ти взяв, що ґраф Біскайський знає таємні ходи в Марґаритинім замкові?

— Він знає таємні ходи в своєму замкові. Вісім років тому Кастель-Бланко належав йому, і навряд чи він, розлучаючись із ним не з власної волі, повідомив деякі секрети його новій господині.

Філіп стиха присвиснув і запитливо поглянув на Бланку. Вона кивнула, підтверджуючи Шатоф’єрові слова, потім підвелася й вийшла з-за стола.

Ернан миттю схопився на ноги. Слідом за ним встав і Філіп.

— Котра зараз година? — запитала Бланка.

— Близько півночі, — відповів Шатоф’єр. — Може, трохи менше.

— Отже, друзі, — рішуче мовила вона. — Що будемо робити? Особисто я пропоную негайно сповістити коменданта, щоб він влаштував у ґалереї засідку.

— Вже зроблено, — сказав Ернан. — Цим якраз займається Ґастон д’Альбре.

— От і добре. Зараз я швиденько вдягнуся, ми підемо до Жоани, розповімо їй про все і будемо біля неї доти, доки не схоплять другого спільника.

— Вірніше, першого, — уточнив Шатоф’єр. — Найголовнішого — який і мав убити ґрафівну. А задачею віконта Іверо було, якщо він не збрехав, лише підстрахувати його.

— А як же покоївка? — спитав Філіп.

— От вона куплена, — відповів Ернан. — На відміну від охорони… До речі, — додав він, знову переводячи погляд на Бланку. — Не вважайте мене нескромним, принцесо, та я б не радив вам перевдягатися. Це забере багато дорогоцінного часу, а ви й так маєте досить пристойний вигляд.

Бланка скептично оглянула себе в невеликому настінному дзеркалі, щільніше запахнула халат і, виставивши вперед ніжку, пересвідчилася, що при ходьбі вона не оголюватиметься вище за щиколотку.

— Гаразд, я піду так. Часу в нас справді обмаль.

Ніч була темна, безмісячна, у переходах панувала майже непроглядна пітьма, і троє молодих людей повільно просувалися вздовж стіни, тримаючись один за одного. Ні ліхтаря, ні запаленої свічки вони з собою не взяли, оскільки покої Жоани та Бланки знаходилися неподалік, і їхні двері розділяло не