Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Чогось такого я давно чекала, — нарешті промовила Бланка зі зловісною лагідністю в голосі. — Ще влітку я попереджала Марґариту, що вона грає з вогнем. Це правда, вона не давала Рікардові ніяких підстав сподіватися на одруження з нею, навіть навпаки — неодноразово повторювала, щоб він не тішив себе марними надіями. Проте вона поводилася з ним не як з коханцем, а як з чоловіком. Вона сильно прив’язала його до себе, а він… Він так шалено кохав її, що, коли був знехтуваний нею, геть схибився… Бідолашний Рікард! Бідолашна Гелена!… А мій чоловік — мерзенний покидьок! Це він у всьому винен, він скористався безумством Рікарда і підбив його на злочин. Сподіваюся, він не уникне розплати. Сподіваюся, йому відрубають голову — чого він давно заслужив.

Від цих слів Бланки, від її неприродного спокою, по Ернановій спині пробіг моторошний холодок. Кілька секунд він приголомшено дивився на неї, потім промовив:

— Будемо сподіватися, моя принцесо, що незабаром ґрафа спіткає заслужена кара — і людська, і Божа. А разом з ним — і віконта Іверо.

Бланчин погляд пом’якшився. Нарівні з холодною рішучістю в її очах з’явився сум.

— Марґарита помилує Рікарда, в цьому я не сумніваюся. Адже він не злочинець — він божевільний.

Ернан важко зітхнув.

— На жаль, пані, все не так просто. Пан віконт у своєму безумстві зайшов надто далеко. Він уже переступив ту межу, за якою кінчається милосердя. Спочатку я також жалів його і співчував йому — аж поки не відкрив усю жахливу правду.

— Є щось іще? — спитала Бланка. — Щось таке, про що не сказав Філіп?

— Так, пані. Якби віконт надумав учинити замах на життя пані Марґарити в запалі пристрасті, з відчаю та ревнощів, йому, безумовно, можна було б знайти виправдання. Але…

— Але? — Бланка вся напружилася і трохи подалася вперед.

— Але? — луною відгукнувся Філіп. Щойно побачивши Ернана, він відчув якийсь негаразд. А трохи пізніше виникла підозра, що Шатоф’єр дізнався про щось таке, що вразило його до глибини душі, і тепер, хай і несвідомо, він відтягує той момент, коли йому доведеться повідомити їм цю страшну звістку. — То скажи, врешті, що сталося!

— Пані, — заговорив Ернан, звертаючись передусім до Бланки. — Як ви, певно, здогадалися з нашої розмови з Філіпом, я щойно…

— Ви допитували спільника — це я зрозуміла. І хто він?

— Сам віконт Іверо.

Бланка здригнулася і недовірливо поглянула на нього.

— Боже правий! Ви…

— Так, моя принцесо. Я усвідомлюю, що порушив закон, бо піддавати принца королівської крові тортурам можна лише з дозволу короля і Судової Палати Сенату… Втім, його просто били, і я готовий нести за це відповідальність — за те, що звелів найнятим мною людям бити пана віконта. Мені дуже шкода, пані, повірте. Але я не розкаююся. Отримана мною інформація виправдовує ті незаконні засоби, до яких я змушений був удатися.

— І що це за інформація? — холодно спитала Бланка, всім своїм виглядом показуючи, що Ернанові арґументи не переконали її.

— Між іншим, — додав Філіп, докірливо дивлячись на друга, — я не давав тобі таких повноважень. Мої вказівки були чіткі й зрозумілі — залякувати віконта, але в жодному разі не застосовувати щодо нього насильства.

— На щастя, мені вистачило розуму не дотримуватися твоїх вказівок.

— На щастя?! — щиро обурився Філіп.

— Саме так — на щастя. На щастя для Жоани Наварської.

— А вона тут до чого?

— До того, що сьогодні рівно о першій попівночі Рікард Іверо має зустрітися у верхньому коридорі ґалереї з поки що невідомим нам спільником, найпевніше, із самим ґрафом Біскайським, і асистувати йому в убивстві ґрафівни Жоани.

— Матінко Божа! — вигукнула Бланка. — Та що ви кажете, ґрафе?!

Приголомшений Філіп з німим питанням утупився в Ернана, який тим часом незворушно продовжував:

— У цьому самому злочині й зізнався віконт Іверо. Він стверджує, що абсолютно непричетний до змови Александра Біскайського з метою вбивства пані Марґарити і нічого не чув про це.

— Але розмова…

— Не нагадуй мені про ту розмову! — роздратовано гаркнув Шатоф’єр. — Я нічого не розумію! Зовсім нічого. Я втовкмачив у свою тупу довбешку, що ґрафовим співрозмовником був Рікард Іверо — начебто він єдиний знехтуваний принцесою коханець. А взяти хоча б Рауля де Толосу… Але все, рішуче все свідчило проти віконта. І ці слова: „Вона повелася з тобою негідно… Вона відступилася від тебе“, і запевнення, що „тебе це не стосується“, коли мова йшла про родичів — невже я зробив хибні висновки?… Ні, я відмовляюся будь-що розуміти! Або я рідкісний бовдур, або ж… Чорт забирай! Через свою дурну самовпевненість я мало не дозволив Александрові Біскайському вчинити відразу два вбивства — сестри й кузини. Мені просто пощастило, неймовірно пощастило, що Рікард Іверо, непричетний до замаху на принцесу Марґариту, все ж виявився вплутаним…

— Пощастило?! — гнівно обірвала його Бланка. — Вам пощастило! Та ви з глузду з’їхали!… Боже милостивий! Як же так?… Як міг Рікард… Як він міг?… Він… Він…

Філіп обняв її за плечі і пригорнув до себе, щоб утішити, проте Бланка, миттю заспокоївшись, м’яко відсторонилася від нього.

— Перепрошую, пане, за мою нестриманість, — сказала вона Ернанові. — Я погарячкувала. Гелена Іверо моя найкраща подруга, і я… я просто не можу повірити, що її брат здатний на таке… на таку мерзоту. Він зовсім здурів, він божевільний, він повністю стратився розуму. Навіщо, ну навіщо йому вбивати Жоану? Що вона йому зробила?… Так, звісно, часом вона чинила не зовсім порядно щодо до нього, але хіба це мотив для вбивства? Це… — Бланка торкнулася долонею лоба, немов прагнучи пересвідчитися, що в неї немає жару. — Це схоже на якийсь страшний кошмар!

— Так, — погодився Ернан. — Це справжнісінький кошмар. Та й це ще не все.

— А що ще? — Бланка склала на колінах руки. Її бліде обличчя не