Друга фундація - Айзек Азімов

– Він сказав…

– Він тут, генерале. Не потрібно непрямих цитат. Ви щось говорили, Ченнісе?

– Так. Але це, очевидно, була помилка, сер. Я вважав, що гіперреле встановив якийсь найманець Другої Фундації і що нас привели сюди для якоїсь їхньої мети, якій я готовий був протистояти. Відтак у мене склалося враження, що генерал так чи інак опинився в їхніх руках.

– Висновуючи з твоїх слів, ти змінив свою думку.

– Побоююся, що так. Інакше у дверях – не ви.

– Ну тоді давайте поміркуємо. – Мул зняв із себе верхній шар пухкого одягу з електричним обігрівом. – Не заперечуєте, якщо я теж присяду? Отже… ми тут у безпеці і ніхто нам не завадить неочікуваним візитом. Жоден житель цієї брили льоду не зважиться наблизитися до цього місця, запевняю вас, – і в його словах прозвучала похмура і щира впевненість у своїх силах.

Ченніс обурився.

– Для чого така таємничість? Може, було би краще, щоб нам подали чай і привели танцівниць?

– Не варто. То що у вас там була за теорія, юначе? Якийсь житель Другої Фундації відстежив вас за допомогою пристрою, що його маю тільки я – і, до речі, як ви його виявили?

– Найімовірніше, сер, враховуючи вже відомі факти, припустити, що певні знання були вкладені у мою свідомість…

– Цими самими жителями Другої Фундації?

– І ніким іншим, як я собі гадаю.

– У такому разі тобі не спало на думку, що якби цей житель Другої Фундації міг змусити, змінити або заманити тебе у Другу Фундацію з якоюсь своєю метою – а я припускаю, що ти не знав, що він скористався методами, які схожі на мої, хоча, зауваж, я можу імплантувати лише емоції, а не ідеї – отож тобі не спало на думку, що в такому разі йому не потрібно було встановлювати гіперреле?

І Ченніс, різко піднявши голову та зустрівшись поглядом із великими очима свого правителя, з переляку аж здригнувся. Прітчер хмикнув і відразу ж розслабив плечі.

– Ні, – відповів Ченніс, – я про це не думав.

– Чи якщо вони були змушені стежити за вами, то вони не можуть керувати тобою, підштовхуючи тебе у потрібному напрямку, а не знаючи напрямку, у вас було би мало шансів знайти шлях сюди. Це також тобі на думку не спадало?

– Теж ні.

– Чому? Невже рівень твого інтелекту впав настільки низько?

– Відповісти на це я можу лише питанням, сер. Ви приєднуєтеся до генерала Прітчера, звинувачуючи мене у зраді?

– А ти маєш якісь аргументи на свій захист, якщо я тебе звинувачу?

– Лише той, що я переповів генералові. Якби я був зрадником і знав місцерозташування Другої Фундації, ви могли би навернути мене й отримати цю інформацію. Якщо ви вважали за необхідне простежити за мною, то я нічого не знав заздалегідь і не є зрадником. Отже, я відповідаю на ваш парадокс іншим парадоксом.

– І яким є твій висновок?

– Я не зрадник.

– Із цим я мушу погодитися, оскільки твій аргумент неспростовний.

– У такому разі чи можу я запитати: чому ви таємно стежили за нами?

– Тому що для всіх цих фактів існує третє пояснення. І ти, і Прітчер на свій лад пояснили деякі з них, але не всі. Я (якщо зможете приділити мені час) поясню все. Часу це займе небагато, тож навряд чи ви занудьгуєте. Сідайте, Прітчере, і віддайте мені свій бластер. Нам більше не загрожує напад. Ні зсередини, ні ззовні. Ні від когось із Другої Фундації. Завдяки вам, Ченнісе. Кімната освітлювалася звичайним россемітським електричним дротом, що нагрівався під дією струму. Зі стелі звисала єдина лампочка, і в її тьмяному жовтому світлі кожен із трійці кидав власну тінь.

Мул сказав:

– Оскільки я відчував, що мені необхідно простежити за Ченнісом, то зрозуміло, що я щось хотів отримати. Через те, що він полетів на Другу Фундацію із приголомшливою швидкістю і прямотою, ми можемо розумно припустити, що саме цього я й сподівався. Оскільки я не отримав цю інформацію безпосередньо від нього, мало існувати щось, що перешкодило мені це зробити. Такі ось факти. Ченніс, звичайно, знає відповідь. І я теж. Ти розумієш, Прітчере?

– Ні, сер, – уперто відповів Прітчер.

– Тоді я поясню. Лише одна людина може одночасно знати місцерозташування Другої Фундації і завадити мені про це дізнатися. Ченнісе, я побоююся, що насправді ти не зрадник, а Другий Фундатор.

Ченніс поставив лікті на коліна і, нахилившись, роздратовано процідив крізь зуби:

– Ви маєте прямі докази? Дедуктивний метод уже двічі за сьогодні довів свою непридатність.

– Є і прямі докази, Ченнісе. Це було достатньо просто. Я розповів тобі, що хтось утручається у свідомість моїх людей. Цим зловмисником мав бути, очевидно, той, хто: а) не є наверненим; б) перебуває доволі близько до центру влади. Діапазон пошуків був великий, але не такий вже й безмежний. Ти був занадто успішним, Ченнісе. Ти надто подобався людям. Ти занадто добре з усіма ладнав. І я запитав себе…

А потім я викликав тебе, призначив керувати цією експедицією, і це тебе не зупинило. Я спостерігав за твоїми емоціями. Це не стривожило тебе. Ти тоді переграв, удаючи впевненого в собі. Жодна людина зі справжнім досвідом, отримавши таке завдання, не змогла би позбутися хоч якихось сумнівів. А твій розум їх позбувся – отже, ти або дурень, або під контролем. Це було легко перевірити. Я захопив твій розум у той момент, коли ти розслабився, і на мить наповнив його горем, а потім зупинив цей стан. Ти розсердився так по-справжньому, що я міг би заприсягтися: це була природна реакція, – але розсердився через те, що я зробив це першим. Бо коли я завдав тобі страждань, то перш ніж отямитися, твій розум почав опиратися – це була лише мить, одна крихітна мить. Але це було все, що мені потрібно було знати.

Ніхто не міг чинити мені опір – навіть одну крихітну мить – не маючи таких самих здібностей, як я.

У тихому голосі Ченніса почулася гіркота:

– Ну, і що тепер?

– А тепер ти загинеш – як вихованець Другої Фундації. Гадаю, ти сам розумієш, що це абсолютно необхідно.

На Ченніса знову дивилося дуло бластера. Цього разу дулом керував розум, не схожий на розум Прітчера, якого задовольняли непродумані дії, а зрілий розум – не менш зрілий, ніж його, і цей розум здатний опиратися його силі.

А проміжок часу, відведений йому для корекції подій, був занадто малий.

Те, що відбулося потім, важко описати