Друга фундація - Айзек Азімов

– Можна мені присісти, – сказав Ченніс, – і пояснити все у графічних малюнках? Будь ласка.

– Ти будеш стояти!

– Що ж, я можу сказати це і стоячи. Ти гадаєш, що Мул стежив за нами за допомогою гіперреле на лінії зв’язку?

Здавалося, бластер хитнувся. Ченніс не був певен, що це дійсно так. Він сказав:

– Щось у тебе не дуже здивований вигляд. Але я не марнуватиму час, гадаючи, прикидаєшся ти чи ні. Так, я знав про це. А тепер, показавши тобі, що я знав те, чого, на твою думку, не мав би знати, я розповім тобі те, чого ти не знаєш – я в цьому впевнений.

– Що ти все ходиш околяса, Ченнісе?! Я гадав, що ти винахідливіший.

– Винахідливість тут ні до чого. Звичайно ж, існували зрадники або ворожі агенти, якщо тобі більше подобається цей термін. Але Мул довідався про це у доволі дивний спосіб. Розумієш, схоже, дехто з його навернених людей зазнав втручання.

Цього разу бластер дійсно хитнувся. Це було очевидно.

– Я підкреслюю це, Прітчере. Ось чому йому був потрібен я. Я не був наверненим. Хіба він не підкреслював, що йому потрібен не навернений? Він казав тобі про справжню причину чи ні?

– Спробуй щось інше, Ченнісе. Якби я був проти Мула, я би це знав. – Швидко і непомітно щось промайнуло у мозку Прітчера. Це те саме відчуття. Те саме. Звичайно, цей чоловік бреше.

– Ти хочеш сказати, що відчуваєш відданість Мулові. Відданість ніхто не підробить. Мул сказав, що це можна було би занадто легко виявити. Але як ти почуваєшся? Мляво? Ти почувався нормально з самого початку подорожі? Чи може, іноді ти почувався дивно, так ніби ти – не зовсім ти? Що ти зараз намагаєшся зробити – пробити в мені дірку, не натискаючи на спусковий гачок?

Прітчер відвів свій бластер на півдюйма.

– Що ти хочеш усім цим сказати?

– Я кажу, що тебе змінили. Тебе обробили. Ти не бачив, як Мул установив це гіперреле. Ти нікого не бачив за цим заняттям. Думаю, ти просто знайшов його там, утім, як і я, і подумав, що це Мул установив його туди, і відтоді вважав, що він стежить за нами. Звичайно ж, передавач, що ти його носиш на зап’ясті, може зв’язуватися з кораблем на частоті, що не доступна для мене. Гадаєш, я цього не знав? – Тепер він говорив швидко і роздратовано. Його вдавана байдужість розчинилась у люті. – Але зараз до нас звідти летить не Мул. Не Мул.

– А хто ж тоді, якщо не він?

– Ну, а сам ти як гадаєш? Я знайшов це гіперреле того ж дня, коли ми вилетіли. Але я не припускаю, що це був Мул. У нього не було жодних підстав для обману. Хіба ти не розумієш абсурдність цієї ситуації? Якби я був зрадником і він про це дізнався, то навернув би мене так само легко, як і тебе, і витяг би з моїх мізків таємницю місцерозташування Другої Фундації, не відсилаючи мене через пів-Галактики. Хіба можна приховати від Мула якусь таємницю? А якби я цього не знав, то не міг би його привести. Тож відправляти мене в будь-якому разі не мало сенсу.

Зрозуміло, що гіперреле мав покласти туди агент Другої Фундації. Це той, хто зараз летить до нас. І хіба ти дав би себе обдурити, якби твій дорогоцінний розум не зазнав втручання? Що в тебе в голові, якщо ти уявляєш собі таку неймовірну дурницю і вважаєш її мудрістю? Я привіз корабель для Другої Фундації? І що б вони з ним робили?

Це ти їм потрібен, Прітчере. Ти знаєш про Союз більше, ніж будь-хто, крім Мула, і ти не становиш для них загрози, а от він становить. Ось чому вони вклали напрямок пошуку в мою свідомість. Звичайно ж, це було абсолютно неможливо – знайти Тазенду, навмання крутячи «Об’єктив». І я знав це. Але я знав і те, що Друга Фундація переслідує нас, і розумів, що вони це запланували. Чому б не пограти у їхню гру? Це була битва блефів. Їм потрібні були ми, а мені потрібне було їхнє місцерозташування – і лише космос вирішить, хто кого переблефує.

Але поки ти цілитимешся в мене з бластера, програватимемо ми. І це, очевидно, не твоя ідея. Це вигадали вони. Віддай мені бластер, Прітчере. Я знаю, що тобі це здається неправильним, але це говорить не твій розум, а Друга Фундація. Дай мені бластер, Прітчере, і ми разом зустрінемо те, що на нас насувається.

Прітчер перелякано дивився на нього, дедалі більше заплутуючись. Схоже на правду! Чи міг він настільки помилитися? Звідки в нього цей вічний сумнів у собі? Чому він не впевнений? Що змусило Ченніса говорити так правдоподібно?

Схоже на правду!

Або це його власний замучений розум бореться із вторгненням чужинця.

Невже він розділився на дві частини?

Наче крізь туман він дивився на Ченніса, а тоді простягнув руку – і раптом усвідомив, що збирається віддати йому бластер. І коли м’язи його руки вже почали скорочуватися, щоби зробити це, позаду нього повільно відчинилися двері – і він озирнувся.

Можливо, в Галактиці і є люди, яких навіть у спокійній обстановці можна завиграшки сплутати з кимось іншим. Отже, можуть траплятися ситуації, коли сплутують навіть дуже несхожих між собою людей. Але Мул стоїть вище від будь-якої комбінації цих двох факторів.

Жодні душевні муки Прітчера не могли перешкодити тому психічному потоку холодної енергії, що раптом ринув на нього.

Мул просто фізично не міг керувати будь-якою ситуацією. Не керував він і цією.

Він являв собою доволі сміховинну постать, закутану у кілька шарів одягу, що хоч і робив його огряднішим, але все одно не дозволяв досягти нормальних розмірів. Його обличчя також було закутане, і гачкуватий ніс стирчав ще більше, ніж зазвичай, затуляючи все, що, почервонівши від холоду, визирало назовні. Більшої невідповідності з уявленнями про порятунок, мабуть, ніколи не існувало.

Він сказав:

– Сховай свій бластер, Прітчере.

Потім він повернувся до Ченніса, який лише знизав плечима і присів.

– Здається, тут доволі заплутаний і значною мірою емоційний конфлікт. Що це за якийсь інший, крім мене, хто стежить за вами?

Прітчер різко втрутився:

– А хіба гіперреле на кораблі розмістили за вашим наказом, сер?

Мул холодно глянув на нього.

– Звичайно. Хіба можливо, щоб до нього мала доступ ще