Темні уми - Олександра Бракен

Солдату досі здавалось, що я зволікаю. Він штовхнув мене у дзеркальний коридор. Знак виходу світився над нами криваво-червоним. ССПівець знову штовхнув мене, цього разу сильніше, й усміхнувся, коли я впала. Гнів хвилею упав на мене, притлумлюючи біль, і зупиняло мене лише те, що він може завиграшки завести мене в якийсь темний закуток і там прикінчити.

Незабаром ми вже стояли надворі, вдихаючи свіже весняне повітря. Набравши повні легені туманної прохолоди, я спробувала стерпіти кривду. Думай. Аналізуй. Якщо він самотою вивів мене надвір, щоби застрелити, я могла би завиграшки його здолати. Це не проблема. Проблема в тому, що в мене нема жодного шансу прослизнути крізь електричну загорожу, а на додачу, дідько би його вхопив, я поняття не мала, де знаходжуся.

Коли мене привезли в Термонд, тутешні краєвиди були радше впізнаваною декорацією, ніж болісним нагадуванням. Західна Вірджинія та Вірджинія не настільки різняться, хоча самі мешканці цих штатів переконуватимуть вас у протилежному. Такі самі дерева, таке саме небо, така сама гидотна погода — я або промокала до нитки, або ледь не вкривалася цвіллю від вологості. Може, це і не Західна Вірджинія, хоча дівчинка з мого боксу божилася, що дорогою бачила вивіску «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ЗАХІДНОЇ ВІРДЖИНІЇ», так що ми обмірковували і цю версію.

ССПівець уповільнив крок, підлаштовуючись під моє шкандибання. Кілька разів він пробурмотів щось про чортову траву, через яку він ледь не спіткнувся на очах у солдатів, що чатували на Контроль-вежі.

Коли Вежа опинилася в полі нашого зору, мені здалося, що оті кайдани страху, що їх я весь цей час волокла за собою, значно поважчали. Власне, сама будівля була доволі непримітною, а назвали її так через те, що вона стриміла, наче зламаний палець, посеред моря одноповерхових дерев’яних халуп, що розходились від неї колами. Електрична загорожа слугувала зовнішнім кордоном, що захищав світ від нас, фріків. Бокси Зелених утворювали два наступних кола. Інші два кола — Сині. В інших замешкували Червоні й Помаранчеві — замешкували до тих пір, поки їх не забрали. Ці кола знаходилися найближче до Вежі, бо, на думку охорони, так було зручніше за ними наглядати. Але після того як один Червоний підірвав власний бокс, їх переселили далі, щоб у випадку, якщо хтось із по-справжньому небезпечних спробує подолати загорожу, прикритися Зеленими, наче буфером.

Скільки було спроб втечі?

П’ять.

Скільки було вдалих спроб?

Нуль.

Я не чула про жодного Синього чи Зеленого, який би спробував утікати. Щоправда, траплялося, що якісь нечисельні групки з-поміж Червоних, Помаранчевих чи Жовтих, дійшовши до останньої стадії відчаю, зважувалися на зухвалі вчинки чи стрімкі набіги. Але щойно їх ловили, ніхто вже не повертався.

Проте таке траплялося лише попервах, коли ми частіше спілкувались із різними кольорами, ще до того, як нас розділили. Порожні бокси Червоних, Помаранчевих і Жовтих стали боксами Синіх, а новенькі з-поміж Зелених — найчисельніша група — заповнили колишні бокси Синіх. Табір так стрімко розростався, що наглядачі почали планувати наш розклад, сортуючи нас за кольором і статтю. Їдальню ми також відвідували за тим самим принципом, і навіть попри це знайти собі місце за столом було доволі важко. За декілька років я жодного разу не бачила поряд із собою хлопчика-однолітка.

Я вдихнула глибоко тільки тоді, коли Вежа опинилась далеко позаду нас, і в мене не зосталося навіть тіні сумніву, куди ми прямуємо.

— Дякую, — подумки промовила я бозна-кому. Полегшення опукою застрягло в моєму горлі.

За кілька хвилин ми дістались до боксу 27. ССПівець підвів мене до дверей і мовчки показав на зливальницю з краном ліворуч від дверей. Я, кивнувши, почала змивати холодною водою кров з обличчя. ССПівець чекав мовчки, але нетерпляче. За кілька секунд він схопив мене за сорочку на спині і смикнув угору. Другою рукою він провів своєю карткою доступу по електронному замку.

Ешлі, одна з найстарших дівчат у нашому боксі, розчинила двері навстіж. Схопивши мене за руку, вона кивнула ССПівцю. Мабуть, йому цього було достатньо. Не промовивши ні слова, він пішов собі.

— Ісусе Христе! — прошипіла вона, затягуючи мене всередину. — Хіба вони не могли залишити тебе ще на ніч? Та яке там, їм доконче треба було позбутися тебе раніше! Це що, кров?

Я замахала руками, проте Ешлі викрутилась і відкинула моє довге, темне волосся назад. Спочатку я не збагнула, чому вона так на мене дивиться — очі її розширилися і трохи почервоніли. Вона прикусила губу.

— Я справді… гадала, що ти… — Ми досі стояли біля дверей, але я відчула холод, що прокрався у бокс. Він огорнув мою шкіру, наче холодний шовк.

Ешлі жила в таборі занадто довго, щоби справді зламатись, але я здивувалась, побачивши її настільки змученою і розгубленою, що вперше не могла підібрати слів. Вона та ще кілька дівчат були визнаними лідерами нашої невеселої та різномастої компанії, визнаними загалом за те, що вони перейшли певний фізичний рубіж раніше за нас, а тому були спроможні пояснити, що з нами відбувається, не сміючись нам в обличчя.

Тож я, мляво всміхнувшись, лише знизала плечима, раптом знову розгубивши слова. Ешлі це не переконало, принаймні моєї руки вона не відпустила. У боксі було темно і волого, звичний запах плісняви чіплявся до кожної поверхні, але все ж цей запах був приємнішим від нудотної щоденної чистоти і стерильності ізолятора.