Єретики Дюни - Френк Херберт

«Бачать, як я роблю те, чого вони не сміють. Бачать мене на стежці Шайтана. Я видаюся дуже маленькою на піску, а Шайтан видається дуже великим. Уже можуть його побачити».

Зі звуку скреготіння Шіана знала, що вона теж скоро побачить гігантського черва. Не думала про дедалі ближчого монстра як про Шай-Хулуда, Бога пісків, постать, про яку щоранку співали священники, вшановуючи перлину свідомості Лето ІІ, вкладену в кожного з цих багатокільцевих владик пустелі. Думала про червів здебільшого як про «тих, що мене пощадили» або як про Шайтанів.

Тепер вони належали їй.

Цей їхній зв’язок розпочався трохи більше ніж три роки тому, у місяць її восьмого дня народження, місяць Ігат за старим календарем. Її сільце було убогим піонерським поселенням, збудованим далеко перед безпечними бар’єрами, такими як канати й кільцеві канали міста Кіна. Лише рів із вологим піском охороняв такі піонерські місцини. Шайтан уникав води, але його вектор, піщана форель, швидко поглинала всю вологу. Дорогоцінну вологу, пійману у вітряну пастку, доводилося щоденно витрачати для відновлення бар’єра. Її село було жалюгідною купкою хиж і халуп із двома малими вітряними пастками. Пійманої у них води вистачало, щоб напитися, але рідко був надлишок, який можна було використати для бар’єра від червів.

Той ранок дуже скидався на сьогоднішній. Нічний холод разив їй у носі та в легенях, примарна димка стягувала небокрай. Більшість сільських дітей висипала до пустелі, щоб шукати шматочки й піщинки меланжу, які часом залишав Шайтан на шляху свого переходу. Вночі поблизу чутно було двох великих. За меланж навіть при теперішньому падінні цін можна було купити глазуровану цеглу, щоб викласти третю вітряну пастку.

У своїх пошуках діти роздивлялися не лише прянощі, а й знаки січей — древніх фрименських укріплень. Тепер від них залишилися тільки рештки, але скельні бар’єри давали більшу безпеку від Шайтана. А ще в деяких січових сховищах начебто зберігалися загублені скарби меланжу. Кожен поселянин мріяв про таку знахідку.

Шіана, одягнена в латаний дистикост і благеньку накидку, самотньо повернула на північний схід, до далекого туманного клубка повітря, що розповідав про велике місто Кін, волога якого здіймалася в нагрітому сонцем вітерці.

Полювання на крихти меланжу було здебільшого справою, що вимагала зосередження уваги на нюхові. При такій концентрації вільними залишалися тільки клаптики свідомості, налаштовані на скреготіння піску, що сповіщало про наближення Шайтана. М’язи ніг автоматично рухалися в неритмічній ході, яка не відрізнялася від природних звуків пустелі.

Шіана не почула перших криків. Вони злилися з солоним тертям несеного вітром піску об бархани, що закривали від неї сільце. Звук повільно проникнув у свідомість, а тоді привернув до себе увагу.

Кричало багато голосів!

Шіана відкинула пустельну обережність — нерівномірні кроки. Рухаючись так швидко, як дозволяли її дитячі мускули, вона видряпалася на зсипний схил бархана і глянула з-за нього туди, звідки долинав той жахливий крик. Устигла побачити те, що поклало край останнім крикам.

Вітер і піщана форель висушили широку дугу бар’єра на протилежному кінці її сільця. Шіана розгледіла прогалину, що вирізнялася кольором. Крізь отвір пробрався дикий черв. Кружляв усередині решток вологої запори. Гігантська паща, що відсвічувала полум’ям, поглинала людей і хижі, кільце швидко стискалося.

Шіана побачила останніх уцілілих, скупчених у центрі руйновища, простору, вже очищеного від убогих халуп та уламків вітряних пасток. На її очах деякі люди намагалися вирватися і втекти в пустелю. Серед ошалілих утікачів Шіана розпізнала свого батька. Ніхто не врятувався. Велика паща поглинула всіх, перш ніж обернулася, щоб зрівняти із землею рештки сільця.

Від крихітного поселення, що посміло захопити клаптик Шайтанового володіння, зостався тільки пісок, з якого курівся дим. Місце, де було село, втратило всі ознаки людських поселень, як до того, коли сюди прийшли перші мешканці.

Шіана глибоко вдихнула, втягнувши повітря крізь ніс, щоб зберегти тілесну вологу, — так чинила кожна добра дитина пустелі. Пробіглася поглядом по горизонту, шукаючи інших дітей, але Шайтан залишив по той бік сільця слід із численними звивинами та петлями. В її полі зору не зосталося жодної людини. Вона скрикнула високим пронизливим голосом, що далеко рознісся в сухому повітрі. Ніхто не відгукнувся у відповідь.

Сама.

Шіана, мов у трансі, рушила до села вздовж гребеня дюни. Коли підійшла достатньо близько, її ніздрі заповнила потужна хвиля корицевого запаху, несена вітром, який досі здіймав куряву з вершин дюн. Тут вона зрозуміла, що сталося. Село опинилося на поверхні премеланжевого викиду, це й спричинило катастрофу. Коли велика маса глибоко під піском дозріла, вибух розкидав прянощі, і прибув Шайтан. Будь-яка дитина знала, що Шайтан не може протистояти викиду прянощів.

Лють і дикий розпач почали наростати в Шіані. Вона бездумно збігла з дюни в напрямку Шайтана, помчала за червом, що повертався через те ж сухе місце, яким і дістався до села. Не роздумуючи, рвонула до хвоста, видряпалася на нього й побігла вперед по великій кільчастій спині. Біля опуклості за його пащею присіла навпочіпки й замолотила кулаками по твердій поверхні.

Черв зупинився.

Її гнів зненацька перетворився на жах. Шіана перестала молотити черва. Лише тоді усвідомила, що кричить. Її переповнило страшне почуття самотності. Не знала, як опинилася тут. Знала тільки, де була, і це стиснуло її агонією страху.

Черв так і лежав на піску, не рухаючись.

Шіана не знала, що робити. Черв щомиті міг перевернутися і розчавити її. Або закопатися під пісок, залишивши її на поверхні, щоб поглинути потім, на дозвіллі.

Зненацька довге дрижання прокотилося вздовж усієї спини черва — від хвоста до того місця за пащею, де сиділа Шіана. Черв рушив уперед. Звернув широкою дугою і, набираючи швидкості, скерувався на північний схід.

Шіана схилилася вперед і вхопилася за ближчий край кільця на спині черва. Боялася, що черв от-от ковзне в пісок. Що вона зможе тоді зробити?

Але Шайтан не закопувався. Коли пройшли хвилини, а ритм простого і швидкого переходу через дюни не змінився, Шіана виявила, що її розум знову працює. Вона знала про таку їзду верхи. Священники Розділеного Бога забороняли її, але історії — і писані, і усні — розповідали, що фримени їздили так у давнину. Фримени стояли на спині Шайтана, утримуючись за допомогою тонких жердин із гачками на кінцях. Священники заявляли, що це діялося до того, як Лето ІІ поділився своєю свідомістю з Богом пустелі. Тепер було заборонено все, що могло б принизити розсипані фрагменти Лето ІІ.

Зі швидкістю, яка дивувала Шіану, черв ніс її до покритих імлою обрисів Кіна. Велике місто бовваніло на ламаному обрії, наче міраж. Поношена накидка Шіани лопотіла, вдаряючись об тонку поверхню її латаного дистикоста. Боліли пальці, якими вона трималася об ведучу поверхню гігантського кільця. Кориця, палений камінь та озон із червового теплообміну обвівали її при зміні вітру.

Обриси Кіна попереду ставали виразнішими.

«Священники побачать мене й лютуватимуть», — подумала вона.

Розпізнала низькі цегляні стіни, що позначали першу лінію канатів, а за ними закритий бочкоподібний вигин поверхневого акведука. Над усім цим здіймалися