Єретики Дюни - Френк Херберт

— Та ця одна особа створила річ, що викликає різку реакцію серед різних народів, — доводив Мірлат.

— Чи ми колись ставили під сумнів підривний талант Атрідів? — спитав Вафф. — Коли повінди показали мені цей документ, я збагнув, що Бог послав нам сигнал.

— Відьми й далі заперечують своє авторство? — спитав Торґ Молодший.

«Який він чуйний», — подумав Вафф.

— Маніфест ставить під сумнів усі релігії повінд, — промовив він. — Усі віри, крім нашої, зависли над прірвою.

— У цьому й суть проблеми! — рвонувся Мірлат.

— Та це знаємо лише ми, — сказав Вафф. — Хто інший бодай здогадується про існування Шаріату?

— Гільдія, — відповів Мірлат.

— Вони ніколи цього не говорили й ніколи не скажуть. Знають, якою буде наша відповідь.

Вафф підняв із колін кілька аркушів паперу та прочитав уголос:

— Наш Усесвіт пронизують сили, яких ми не можемо збагнути. Бачимо тіні цих сил, коли вони проєктуються на екран, доступний нашим чуттям, але не розуміємо їх.

— Атрід, який це написав, знає про Шаріат, — пробурмотів Мірлат.

Вафф читав далі, наче ніхто його не перебивав:

— Розуміння вимагає слів. Не все можна звести до слів. Дещо можна пережити лише безсловесно.

Вафф знову поклав документ на коліна, немов тримаючи святу реліквію. Заговорив так тихо, що слухачі мусили схилитися в його бік, а дехто приклав до вуха долоню.

— Це каже, що наш Усесвіт магічний. Каже, що всі довільні форми минущі та підлягають магічним змінам. Наука привела нас до цієї інтерпретації так, наче помістила на стежці, з якої неможливо збочити.

Він замовк на мить, даючи словам глибше проникнути й заятритися, тоді продовжив:

— Жоден ракіанський священник Розділеного Бога, жоден інший шарлатан повінд не може прийняти цього. Це знаємо лише ми, бо наш Бог є магічним Богом, мовою якого ми говоримо.

— Нас звинуватять у авторстві, — промовив Мірлат, різко хитнувши головою. — Ні! Розумію. Розумію, що ти маєш на увазі.

Вафф зберігав мовчання. Знав, що всі вони задумалися над своїм суфійським походженням, згадуючи Велику Віру та дзен-сунітський екуменізм, що породив Бене Тлейлакс. Люди цього кеглу знали об’явлені Богом факти їхнього походження, але покоління секретності гарантували, що жоден повінда не поділяє цього знання.

Крізь свідомість Ваффа пропливли безмовні слова: «Засади, що базуються на розумінні, містять віру в абсолютну підставу, з якої, наче рослини з насіння, виростають усі речі».

Знаючи, що його радники теж подумки промовили цей катехізис Великої Віри, Вафф нагадав їм дзен-сунітське напучування.

— За такими засадами приховується віра у слова, яку повінди не ставлять під сумнів. Її ставить під сумнів лише Шаріат, і ми робимо це мовчки.

Його радники одностайно кивнули. Вафф ледь схилив голову і продовжив:

— Твердження про те, що існують речі, які неможливо описати словами, стрясає Всесвітом, де слова є найвищою вірою.

— Повіндська отрута! — скрикнули його радники.

Вафф здобув їх усіх, а тоді останнім ударом закріпив перемогу, запитавши:

— Яким є суфійсько-дзен-сунітське кредо?

Вони не сміли промовити його вголос, але всі подумали: «Щоб здобути с’торі[8], непотрібне розуміння. С’торі існує без слів і навіть без назви».

За мить вони одностайно здійняли голови і з розумінням обмінялися поглядами. Мірлат узяв на себе декламацію присяги тлейлаксу:

— Я можу сказати «Бог», та це не мій Бог. Це лише шум, і він не сильніший за будь-який інший шум.

— Тепер я бачу, — сказав Вафф, — що всі ви відчули силу, яка потрапила до наших рук завдяки цьому документові. Серед повінд уже розійшлися мільйони й мільйони його копій.

— Хто цим займається? — спитав Мірлат.

— А кого це обходить? — відбив удар Вафф. — Хай повінди ганяються за ними, з’ясовуючи їхнє походження, намагаючись їх придушити, виголошуючи проти них проповіді. З кожною такою дією вплив цих слів на повінд лише збільшиться.

— Чи не слід нам теж проповідувати проти цих слів? — сказав Мірлат.

— Лише коли цього вимагатимуть обставини, — відповів Вафф. — Глядіть! — Він ляснув паперами об коліна. — Повінди обмежили свою свідомість, зосередившись на одній цілі, і в цьому їхня слабкість. Мусимо поширити цей маніфест серед якомога більшої кількості людей.

— Магія нашого Бога — наш єдиний міст, — завели радники.

Вафф упевнився, що всі вони повернулися до безпечного центру своєї віри. Це легко вдалося. Жоден машейх не поділяє глупоти повінди, що стогне: «Твоє милосердя нескінченне, Боже, та чому я?» Одною фразою повінда прикликає нескінченність і заперечує її, ні на мить не помічаючи власної дурості.

— Скителі, — прокликав Вафф.

Наймолодший, з дитячим обличчям, радник, що, як годилося, сидів найдалі ліворуч, охоче схилився вперед.

— Озброй вірних, — сказав Вафф.

— Дивуюся, що Атріди дали нам цю зброю, — промовив Мірлат. — Чому Атріди завжди впиваються в ідею, що притягує мільярди, роблячи їх своїми послідовниками?

— Це не Атріди, це Бог, — відповів Вафф. Тоді здійняв руки й виголосив заключну ритуальну фразу:

— Машейхи зустрілися в кеглі та відчули присутність свого Бога.

Вафф заплющив очі та почекав, доки інші вийдуть. Машейх! Як добре було називатися так у кеглі, розмовляти мовою ісламіяту, якою жоден тлейлаксу не говорив поза таємними радами. Навіть до лицеплясів не зверталися цією мовою. Ніде у Вехті Яндоли чи в найдальших околицях тлейлаксанського Ягісту немає живого повінди, що знав би цю таємницю.

«Ягіст, — подумав Вафф, підводячись із лави. — Ягіст, земля тих, над ким немає зверхника».

Йому здалося, що документ у його руці вібрує. Цей Атрідівський маніфест був саме тим, що поведе маси повінд до їхньої загибелі.

***

Одного дня це меланж, іншого — гіркий бруд.

Ракіанський афоризм

Третього року свого життя зі священниками Ракіса дівчинка Шіана лежала на вершині високої крутої дюни. Пильно вдивлялася у ранкову далечінь, з якої долинав викликаний тертям гучний гуркіт. Світло, мов примарне срібло, імлистою димкою замерзало на обрії. Поверхня піску досі була по-нічному холодною.

Вона знала, що священники стежать за нею з безпечної, оточеної водою вежі, кілометрів за два позаду неї, та це її не турбувало. Усю увагу дівчинки поглинало тремтіння під її тілом.

«Великий, — подумала вона. — Щонайменше сімдесят метрів. Великий і прекрасний».

Сірий шовковистий дистикост тісно прилягав до її шкіри. Не був подертим і полатаним, як той успадкований від старшої рідні, що вона носила до того, як священники забрали її під свою опіку. Відчувала вдячність за гарний дистикост і товсту біло-пурпурову накидку, що покривала її, але насамперед відчувала піднесення від перебування тут. У такі моменти, як цей, її переповнювало відчуття чогось розкішного й небезпечного.

Священники не розуміли, що тут відбувалося. Вона про це знала. Боягузи. Шіана озирнулася через плече на далеку вежу й побачила зблиски сонячного світла на лінзах.

Дитина, надто розвинута для своїх одинадцяти стандартних років, струнка і смаглява, бронзововолоса, з вигорілими на сонці пасмами, могла виразно уявити, що