Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

Не вмовивши князівську старшину, Ріске Харасіма мусив зробити харакірі. Щоб його смерть не була марною, вдалися до дії вже самураї зі «школи спадкоємців» (на той час набирало сили князівство Тоса, яке й вплинуло на продаж на виплат пароплава за посередництвом Сьодзіро Гото), і, врешті-решт, угоду визнали законною. Та, як не дивно, виявилося, що перших десяти тисяч рьо так і не сплачено.

Ріске Харасіми вже не було, а Мейске Камеї мусив мовчати, щоб не накликати біди, якщо викаже таємницю багатства.

От, власне, і вся розповідь про купівлю пароплава.

Але Мейске Камеї затаїв злість на князевих урядовців, що через власне нерозуміння згубили Ріске Харасіму, коли той здійснював його задум; не допомогло й уміння загрібати чужими руками жар. Тому, знаючи, що позику дістали завдяки князівству Тоса, Мейске-сан зв’язався з далекими родичами з острова, звідки походили Ооба й супутниці Руйнівника.

І ті потопили пароплав.

Щоб не втрапити до рук вояків з Тоси, Мейске-сан перелетів просто з селища на острів.

— Тільки цього разу його ніс уже не дух Руйнівника, а дух Ооби, — казала бабуся.

Випадок з купівлею в Нагасакі пароплава замість зброї стався саме тоді, коли князь, що досі не наважувався відверто стати на бік чи то прихильників сьогуната, чи то прибічників імператора, став схилятися до останніх, відчуваючи силу сусідів з Тоси, і дав це зрозуміти в Кіото.

Одночасно з цими зовнішніми подіями утруднилися внутрішні справи князівства.

Хоч збіглі селяни й розійшлися по домівках, остаточно справу вирішено не було; нестерпне життя селян, яке змусило їх до втечі, не покращилось.

Молодий князь, наблизивши до себе худопахолка Ріске Харасіму, надав йому можливість приєднатися до руху; крім того, почав цікавитися «партією добросердих», що «відбрунькувалася зі «школи спадкоємців» у неабияку силу, прагнучи зрозуміти, як живуть селяни. І тут випадок з пароплавом, через який після суперечки з самурайською старшиною позбувся життя Ріске Харасіма, став поворотним.

«Партія добросердих» втратила будь-який вплив, а сам молодий князь мусив шукати сховища в Едо.

Позбувшися князя, самурайська старшина посилила гніт на селян, всупереч прагненням «добросердих».

Був встановлений новий подвірний податок. Його сплачувала кожна селянська садиба, але особливо важким податком обклали селище в лісовій долині.

Вважалося, що воно найзаможніше з усіх сіл на князівській землі, тому з кожного подвір’я брали податок як із ста деінде!

Обурений Мейске-сан вперше за довгий час вибрався до підзамчя зі скаргою. Але друга, який завжди міг вислухати, Ріске Харасіми, вже не було, самураї зі «школи спадкоємців» втратили всякий вплив.

Та й князь, що так полюбляв його оповідки, мешкав в Едо. Мейске-сана навіть не пустили дс(замку.

— Не хочуть у замку мене слухати, то вислухають де вище! — сказав Мейске-сан, присівши при дорозі на вершині пагорба, звідки видніло місто з замком посередині, яке він щойно залишив.

— Яким це побитом? — здивувалися товариші, що ходили разом із ним.

— А от яким! — відказав Мейске-сан, і намалював у повітрі велике коло.

А в ньому — кілька маленьких.

Що ж це означало?

— Розсилку «солом’яників» до нового повстання! — відповідала бабуся, наче сама згоряючи від цікавості до загадки.

«Солом’яниками» звалися круглі мати. Назви сіл, готових повстати, виписували по колу на клапті тканини. Це означало, що всі села посідають у повстанні однакове місце, і на випадок поразки жодне не будуть переслідувати суворіше, ніж інші.

Мені тоді подумалося таке.

Наше селище називали Камемурою, Глековим, бо долина нагадувала формою глек чи поховальну урну. Чи ж не тому «солом’яники», що їх я бачив у краєзнавчому музеї на підзамчі, мали форму глека?

Та зараз я більше схиляюся до думки, що цим доведені до відчаю повстанці зверталися по захист до великої сили пітьми, Країни мерців.

Певно, через це Мейске-сан розсилав «солом’яники» у формі поховальних урн.

Мейске-сан, ватажок повстання, здійснив не один визначний подвиг.

Висунутий на початку план повстання полягав у тому, що селяни, для яких п’ять років тому втеча минулася безкарно, проникли берегом річки до лісової долини — своєї перевалочної бази — і, зібравшись разом, перебралися через гори. Кидок через гори мав бути блискавичним, поки переслідувачі не перекрили кордонів князівства.

Проте ватажком став Мейске Камеї, і повстання пішло зовсім по-іншому.

На військовій раді Мейске-сан насамперед приголомшив виборних, заявивши привселюдно:

— Минулого разу збіглі зазнали поразки!

Справді, хіба можна вважати, що втечею селяни чогось добилися, коли їхні вимоги не були виконані, хай навіть і обійшлося без жертв? А значить, якщо втеча вгору за річкою скінчилася поразкою, то нове повстання належить скерувати в зовсім протилежний бік.

Тобто на поділля…

Бабуся виголошувала Мейске-санову промову на нараді, наче читала сутру.

Я був замалий усе зрозуміти, але то було так цікаво, що запам’яталося на все життя:

— Перемогу чи поразку повстання не осягнути заздалегідь розумом! Але від цього залежить наша доля… Тож де раніше зверталися до неба, тепер треба звертатися до землі, де йшли вгору — рушимо вниз, де повертали ліворуч — підемо праворуч, де виходили на світло — сховаємось у тінь.

Отак, зворотним рухом, досягнемо мети. Як відшукати те, що не осягнеш розумом? Тільки навпомацки…

Так Мейске-сан визначив головний напрям дій. Потім, при потребі, він не раз винаходив різні хитрощі.

Одним із таких його винаходів були