Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

З брошур краєзнавчого товариства я дізнався, що це письмово підтверджується.

Найцікавіше, що Мейске-сан, який при дворі розважав князя блазнюванням, під час бесід у харчевні серед молодих самураїв був вибагливий і примхливий. Не раз і не двічі викидав якусь чудасію. То якось накинувся на смажених гольців, без яких у нашому краї не обходиться жодна учта, і ум’яв аж два десятки, та ще й закусив чотирма десятками мандаринів. Під час мандрів він нібито зустрів ченця-відлюдника, який показав високо в горах не бачену досі еолову арфу, після чого Мейске-сан довго забавлявся, дмухаючи в камінець і слухаючи, як той свистить (до речі, історія про відлюдника свідчить, що молоді самураї, як водилося тоді, цікавилися не тільки заморською наукою, а й даоським ученням і нібито вбачили дещо з нього у Мейске-санових оповідях про мандри)…

З анекдотів постає образ розпещеного парубійка, любителя побрехеньок — аж ніяк не того прілого над свій вік юнака, спритного дипломата, що так вдало заладнав справу між князівськими посланцями й збіглими селянами.

Не зовсім звичайно, пригадую, поводилася й бабуся, коли розповідала про Мейске Камеї.

На початку бабуся казала:

«Мейске-сан просто дражнив отих зі «школи спадкоємців»!» Тобто, Мейске-сан, розповідаючи юним знавцям з князівського двору ущипливі історії, водночас ніби вихвалявся власними, попри юні роки, пригодами… А от, скажімо, про те, як він літав по всіх усюдах на всипаній тополиним пухом спині Руйнівника, бабуся повторювала хтозна-скільки разів, та ще й так серйозно, наче те було насправді.

Так само серйозно, аж суворо, бабуся втовкмачувала, що саме ці риси вдачі, які дозволили зустрітися з духом під час мандрів, Мейске-сан передав своєму втіленцеві, Малюкові.

Той під час повстання на очах власної матері й старих ватажків виряджав свій дух до лісу на пораду, а по його закінченні полинув на узвишшя до лісу в коріння дерев.

Ріске Харасіма походив не з такого шляхетного роду, як юнаки зі «школи спадкоємців». Може, тому і дбав більше про Мейске Камеї, коли той бував у призамковому місті. Це здебільшого йому завдячував Мейске-сан, що міг розповісти вельможному панові якусь небилицю. А за бесід у харчевні той був ніби його секретарем.

Гадаю, Ріске Харасіма, як то йому було властиво, ретельно зважив можливі зиск та втрати.

Він мав неабияке чуття і швидко з’ясував, що за довгі роки самостійності селище в лісовій долині накопичило чималі статки. І вирішив при запомозі Мейске-сана викачати ті статки до князівської скарбниці. Проте старики сховали біля окрайки лісу не тільки рушниці, а й завезені до селища цінності, серед них і гроші з різних провінцій. Отож князь тільки й мав зиску, що дізнався, як старовинним способом витоплювати рослинний віск, бо дівчатам звеліли показати Ріске Харасімі, як це робиться.

Але й то був неабиякий зиск, бо князівство дедалі гостріше відчувало нестачу грошей.

Коли бабуся казала, що Ріске Харасіма вмів чужими руками загрібати жар, то почасти мала на увазі, що цей пахолок вибився на місце, де міг прикриватися іменем князя, і прагнув здобути вдячність сільської старшини, зображуючи справу так, ніби Мейске-сан виключно йому зобов’язаний запросинами до князя або на бесіди до «школи спадкоємців». Але ж Мейске-сан, вибираючись до підзамчя, приводив жінок з паками належного князеві воску.

А в харчевні, коли Мейске-сан накидався на почастунок, розплачувався хоч і Ріске Харасіма, проте Мейске-сановими грошима.

Від Мейске Камеї Ріске Харасіма дізнався про «соляний шлях» і збагнув, що князівські урядовці навіть не уявляли, яку торгівлю провадить лісове селище.

Мейске-сан і не приховував, що має досить грошей, аби, скажімо, розплачуватися в харчевні.

З Ріске Харасімою пов’язана подія, через яку наше незначне князівство залишило слід, хоч і невеликий, в історії часів занепаду сьогунату. Князь, полохливий та нерішучий, став схилятися на бік імператора. Закупити необхідну кількість зброї він відрядив до Нагасакі Ріске Харасіму. А той замість рушниць придбав при підтримці Томоацу Годая з Сацуми пароплав.

Підписав угоду на виплату п’ятьма внесками сорока двох з половиною тисяч рьо й звелів негайно рушати до князівського порту.

Та коли Ріске Харасіма на пароплаві повернувся до князівства, його звинуватили в перевищенні повноважень у грошовій справі. Вирок був один — харакірі. А пароплав у першому ж рейсі, куди він вирушив на прохання Сьодзіро Гото з Тоси, зіткнувся з судном князівства Кісю й затонув…

Так скінчилася та напрочуд нещаслива пригода.

Офіційні князівські хроніки про пригоду з пароплавом — від його купівлі до загибелі — краєзнавці опублікували лише нещодавно.

А я давно знав про неї, бо розповідь про неї бабуся вплела в легенди та історію нашого селища.

За її розповіддю, Ріске Харасіма, вибираючись з великими грошима до Нагасакі, й справді збирався закупити рушниці:

— Ріске-сан любив загрібати жар чужими руками. Але ж не такий він зухвалець, щоб розпоряджатися пановими грошима! Ріске-Харасіма допитався в Мейске Камеї, що в Нагасакі зберігається маєток селища, і умовляв вділити дещицю на потреби князівства. Мейске-сан погодився, але за умови, що той пристане на його пропозицію.

Через Рьоаду Сакамото він заздалегідь зв’язався з Томоацу Годаєм і підготував угоду на придбання пароплава. Навіть перший внесок становив неабияку суму для провінційного селища, проте з грошей, набутих за довгі роки від продажу воску, він виклав десять тисяч рьо.

Угоду підписали негайно, але обумовили, що коли у рідному краї її не схвалять, пароплав повернуть до Нагасакі, а десять тисяч рьо залишаться в продавця. Але вдома Ріске Харасіма не доповів князівським урядовцям про подробиці угоди, а вимагав остаточної ухвали.

Бабуся пояснювала:

— Адже Ріске-сан був зовсім юний! Під час