Таємничий острів - Жюль Верн

Колоністи з побожною шанобливістю слухали капітана:

— Завтра, пане Сміт, ви і ваші друзі покинете «Наутілус», і всі скарби, зібрані в ньому, повинні навіки зникнути разом зі мною. На згадку про принца Даккара, історію життя якого ви тепер знаєте, вам залишиться тільки одне — ось ця скринька… В ній лежать діаманти на кілька мільйонів; з ними переважно пов’язані спогади про ту пору мого життя, коли я був чоловіком і батьком, коли я майже вірив у щастя… Крім того, ви знайдете в ній перли, які я зі своїми друзями зібрав на дні морів. Завдяки цим коштовностям ви зможете коли-небудь зробити багато добра. В руках таких людей, як ви і ваші товариші, пане Сміте, гроші не стануть знаряддям зла. Перебуваючи там, на Небі, моя душа буде співучасницею ваших справ, і це не лякає мене.

Хвильку помовчавши, украй виснажений капітан Немо знову зібрався на силі й повів далі:

— Завтра ви заберете цю скриньку і, вийшовши із салону, зачините за собою двері. Піднявшись на місток «Наутілуса», ви задраїте люк і добре прикрутите болтами його заслінку.

— Гаразд, ми зробимо так, як ви хочете, капітане! — відповів Сайрес Сміт.

— Добре. Потім ви сядете у той самий човен, на якому сюди припливли. Тільки, перш ніж відчалити від «Наутілуса», підпливіть до корми і відкрийте два великі крани, розміщені на ватерлінії. Вода потече в резервуари, і «Наутілус» поступово зануриться, щоб знайти вічний спокій аж на дні моря.

Помітивши заперечний жест Сайреса Сміта, капітан Немо додав:

— Нічого не бійтеся! Ви поховаєте небіжчика!

Ні Сайрес Сміт, ні його друзі не почували за собою права будь-що заперечувати капітану Немо. То була остання воля вмирущого, і її належало виконати.

— Можу я сподіватися на ваше слово, панове? — запитав капітан Немо.

— Можете, капітане! — відповів за всіх інженер.

Умирущий кивнув головою на знак подяки і попросив залишити його самого на кілька годин. Гедеон Спілет наполегливо пропонував зостатися з ним на випадок, якщо йому стане погано, але капітан рішуче відмовився:

— До завтра я житиму, пане.

Колоністи вийшли з салону, пройшли через бібліотеку, їдальню і потрапили в машинний зал у носовій частині підводного човна. Там стояли електричні апарати, які давали «Наутілусу» світло, тепло і були його двигунами.

«Наутілус» був справжнім технічним дивом, наповненим безліччю інших див, тож інженер, розглядаючи його, не переставав захоплюватися.

Потім колоністи вийшли на платформу, що здіймалася на десять–дванадцять футів над водою, і лягли там поблизу опуклої лінзи з грубого скла, з якої струмувало потужне електричне світло. За нею виднілася порожня кабіна із стерном та іншими навігаційними приладами. Колись там стояв стерновий, який вів «Наутілус» крізь товщу морських вод, і електричне світло осявало шлях на досить велику відстань.

Спочатку колоністи, схвильовані зустріччю з капітаном Немо, мовчали; у них стискалося серце на думку, що людина, яка стільки разів подавала їм руку допомоги, повинна вмерти… А вони ж познайомилися з капітаном лише кілька годин тому!..

Хоч би який вирок винесли майбутні покоління справам і вчинкам, здійсненим у його незбагненному житті поза суспільством, принц Даккар все одно залишиться одним із тих незвичайних образів, спогади про яких ніколи не зітруться в людській пам’яті.

— Оце чоловік! — тихо сказав Пенкроф. — Навіть не вкладається у голові, що він стільки років прожив під водою! Аж туга бере, коли думаєш, що й там він не знайшов спокою…

— «Наутілус», — сказав Айртон, — міг би перевезти нас із острова Лінкольна до якої-небудь обжитої землі…

— Хай йому чорт! — вигукнув Пенкроф. — Я зроду не наважився б вести таке судно. Плавати на воді — скільки завгодно, але під водою — вибачайте!

— А я гадаю, — зауважив журналіст, — що таке підводне судно, як «Наутілус», вести дуже легко, Пенкрофе, і ми швидко звиклися б із ним. Йому не страшні ні пірати, ні бурі. На глибині кілька футів море спокійне, як озерце!

— Можливо, — відповів моряк, — але я волію зустріти сильний вітер на борту добре оснащеного судна. Кораблі будують, щоб плавати на воді, а не під водою!

— Друзі, — втрутився інженер, — не треба сперечатися про переваги надводних і підводних суден, принаймні у зв’язку із «Наутілусом». Цей підводний корабель належить не нам, і ми не маємо ніяких прав користуватися ним. У жодному разі ми не можемо брати його. Не кажучи про те, що корабель не може випливти із печери, капітан Немо бажає, щоб його прах зостався тут, на морському дні, а його воля для нас закон!

Трохи ще порозмовлявши, Сайрес Сміт і його друзі спустилися в їдальню «Наутілуса», поснідали й повернулись до салону, де лежав їхній заступник.

Капітан Немо прокинувся із забуття, і його очі знову заблищали. Він навіть ніби всміхнувся.

Колоністи підійшли до нього.

— Панове, — звернувся до них капітан, — всі ви мужні, чесні й добрі люди. Всі ви віддані вашій спільній справі. Я часто спостерігав за вами і полюбив вас. І тепер я вас люблю!.. Дайте вашу руку, пане Сміт!

Сайрес Сміт простяг руку капітанові, і той приязно її потиснув.

— Як добре! — прошепотів він, а потім голосно додав:

— Але досить говорити про самого мене! Я хотів би поміркувати про вас і про острів Лінкольна, на якому ви знайшли притулок… Ви хочете покинути його?

— Але ми неодмінно повернемося сюди! — жваво відповів Пенкроф.

— Повернетесь?.. Справді, я й забув, Пенкрофе, що ви закохані в цей острів, — усміхнувся капітан. — Завдяки вашій праці тут багато що змінилося, і тепер це дійсно ваш острів!

— Наш, капітане, план полягає в тому, — сказав Сайрес Сміт, — щоб принести острів у дар Сполученим Штатам і для стоянки флоту заснувати тут порт, дуже вдало розташований у цій віддаленій частині Тихого океану.

— Ви думаєте про батьківщину, панове, — відповів капітан. — Ви працювали задля її процвітання, її слави. Це чудово. Батьківщина!.. Звичайно, треба повернутися на батьківщину. Вмирати треба на рідній землі!.. А я вмираю вдалині від усього, що любив!

— Можливо, ви бажаєте висловити комусь вашу останню волю, — швидко запитав інженер. — Чи, може, хочете що-небудь заповісти на згадку друзям? У вас, мабуть, зосталися друзі в горах Індії.

— Ні, пане Сміт, у мене не зосталося друзів! Я останній у своєму роду… і давно помер для всіх, хто мене знав… Але повернімося до ваших проблем. Самотність, відірваність від товариства інших людей — сумна і важка доля. Не кожен може витримати її… Особисто я помираю тому, що уявив, ніби спроможний