Таємничий острів - Жюль Верн

Тільки тепер можна було роздивитися цю печеру, про існування якої досі ніхто й не підозрював.

За сто футів над водою здіймалося склепіння, яке підтримували базальтові стовпи, ніби виліплені за однією міркою. Такі величезні колони природа створювала тисячами в перші епохи утворення земної кори; у знайденій печері на них спиралися неправильної форми арки й дивовижні карнизи. Обрубки базальту, нагромаджені один на один, здіймалися на сорок–п’ятдесят футів; підніжжя колон ховалося під дзеркальною гладінню води, хоча над островом ще шаленіла буря. Проміння, що лилося з невідомого джерела світла, поміченого інженером, чітко вирізняло кожну грань базальтових призм, запалювало на них вогняні іскри і мов пронизувало, здавалося, прозорі стіни печери, перетворюючи їхні виступи в блискучі самоцвіти.

Усі ті різноманітні сяйливі блиски відбивались у воді, мерехтіли на її поверхні, і складалося враження, ніби човен пливе серед вогняних струменів.

Не могло бути жодних сумнівів щодо відбитого у воді світла, яке вихоплювало з темряви снопами свого проміння обриси базальтових стін, колон і склепіння печери. Воно, звичайно ж, було електричним, про його походження свідчила білизна і яскравість проміння. Тут сонце замінювала електрика, заливаючи всю печеру світлом.

За знаком Сайреса Сміта весла знову занурились у воду, піднімаючи тисячі бризок, що переливалися всіма барвами райдуги.

Підземне водоймище сягало тут ширини в триста п’ятдесят футів, а за сліпучим джерелом світла видно було кам’яну стіну, що закривала шлях далі. Печера помітно розширювалась, і морські води утворили тут озеро, та, як і досі, й склепіння, й бокові стінки печери, і кам’яна стіна у глибині, всі оті базальтові призми, циліндри, конуси потопали в електричному світлі, такому яскравому, наче воно випромінювалось із отих кам’яних брил, огранених, мов найкоштовніші діаманти, кожна грань яких мерехтіла різнобарвним сяйвом.

Посеред печери на поверхні води виднівся якийсь веретеноподібний предмет, нерухомий і німий. Із обох його кінців, ніби з жерла двох розпечених до білого печей, двома пучками струмувало світло. Зовні цей предмет скидався на величезного кита, завдовжки понад двісті п’ятдесят футів над водою він виступав на висоту від десяти до дванадцяти футів.

Колоністи поволі підпливали до дивного предмета. Сайрес Сміт став на носі човна. Украй схвильований, він удивлявся вперед. Раптом інженер обернувся і, схопивши руку Гедеона Спілета, вигукнув:

— Але ж це він! Це не хто інший, як він! Він!..

По цих словах Сайрес Сміт опустився на лавку, пробурмотівши ім’я, яке почув тільки журналіст.

Очевидно, те ім’я було знайоме й Гедеону Спілетові, бо воно справило на нього надзвичайне враження.

— Не може бути!.. — хрипко промовив він. — Людина, поставлена поза законом?!

— Так, це він! — наполягав Сайрес Сміт.

За наказом інженера човен підійшов упритул до дивного плавучого апарата і пристав до лівого борту біля грубого скла, крізь яке виривався ясний струмінь світла.

Сайрес Сміт і його супутники піднялися на місток, що виступав із води. Перед ними зяяв отвір відкритого люка. Усі кинулись у люк.

Біля підніжжя східців виднів вузький прохід, ясно освітлений електрикою. В кінці проходу були двері. Сайрес Сміт відчинив їх.

Квапливо минувши розкішно обставлену залу, колоністи зайшли до сусідньої з нею бібліотеки, яскраво освітленої зі стелі.

Широкі двостулкові двері в глибині бібліотеки вели до наступної кімнати. Інженер відчинив і їх.

Колоністи опинились у великому салоні, що нагадував музей, — там було зібрано і скарби з царства мінералів, і твори мистецтва, і чудові промислові вироби. Приголомшеним колоністам на хвилину навіть здалося, що вони потрапили до казкової країни мрій.

На розкішному дивані нерухомо лежав чоловік, який наче й не помітив їхньої появи.

Сайрес Сміт виступив поперед друзів і, на превеликий їхній подив, голосно промовив:

— Капітане Немо, ви веліли нам з’явитися? Ми прийшли.

Розділ XVI

Капітан Немо. — Перші його слова. — Життя борця за незалежність батьківщини. — Ненависть до загарбників. — Товариші героя. — Життя під водою. — Самотність. — Останнє пристановище «Наутілуса» на острові Лінкольна. — Таємничий заступник острова.

Почувши ці слова, чоловік підвівся, й колоністи побачили в ясному світлі його красиву голову, високе чоло, гордий погляд, сріблясту бороду і довгий, густий, відкинутий назад чуб. Спершися на спинку дивана, він спокійно подивився на колоністів. Було видно, що його здоров’я поступово підточила тяжка хвороба. Але голос у нього звучав твердо, коли він здивовано промовив по-англійському:

— Я не маю імені, добродію!

— Мені відоме ваше ім’я, — відповів інженер.

Капітан Немо кинув на інженера такий пекучий погляд, ніби ладен був його спопелити.

Та за хвилину він знову відкинувся на диванні подушки й прошепотів:

— Зрештою, яка різниця? Я все одно скоро помру!

Сайрес Сміт і Гедеон Спілет підійшли до дивана. Журналіст узяв руку капітана Немо. Вона пашіла жаром. Айртон, Пенкроф, Герберт і Наб шанобливо залишилися стояти у кутку розкішного салону, де наелектризоване повітря пахло озоном.

Капітан Немо вивільнив руку і жестом запросив інженера й журналіста сісти поруч.

Усі схвильовано дивилися на нього. Нарешті вони бачили перед собою того, кого досі називали божеством острова Лінкольна, хто їх стільки разів рятував із біди, свого могутнього і таємничого заступника, для якого їм важко було навіть знайти слова, щоб висловити всю глибину своєї вдячності… Того, хто на морякову й Набову думку, мав бути напівбогом, а з’ясувалося: то звичайна людина, та ще й літня, хвора, на порозі смерті!..

Але як трапилося, що Сайрес Сміт знав капітана Немо? Чому той так жваво підвівся з дивана, почувши своє нікому, як він гадав, не відоме ім’я?..

Капітан, спираючись на лікоть, пильно подивився на Сайреса Сміта, що сів поблизу.

— Отже, добродію, вам відоме моє колишнє ім’я? — запитав він.

— Так, відоме, — відповів Сайрес Сміт. — І я знаю також, як називається цей дивовижний підводний човен…

— «Наутілус»? — посміхнувся капітан.

— «Наутілус», — відповів інженер.

— А ви знаєте… ви знаєте, хто я такий?

— Знаю.

— Але ж я вже тридцять років не спілкуюся зі світом, тридцять років живу в глибині морів, у єдиному місці, де ніхто не може замахнутися на мою свободу! Хто ж зрадив мою таємницю?

— Людина, яка не давала жодних зобов’язань зберігати її, капітане Немо, а тому й не може бути звинувачена в зраді.

— Чи не той француз, що випадково опинився на борту мого судна шістнадцять років тому?

— Атож!

— Отже, ні він, ні двоє його супутників не загинули в Мальстрімі, коли там проходив «Наутілус»?

— Ні, не загинули. І той француз написав роман «Двадцять тисяч льє під водою», у якому