Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець
«Ми не програємо!» Голос — єдиний, хто не покинув її тіла. Упертий, набридливий, дзвінкий голос, який вірив в успіх у найтемніші моменти.
Дівчина спроквола підвелася. Озирнулась — те саме робили й інші. Побиті і закривавлені, студенти, які щойно іскрилися силою своєї певності та гордості, тепер ледь підводилися з кіптявого попелища. А хтось і не підводився. Медея зовсім поруч сипала прокляттями, впираючись чолом у землю, наче вірила, що сама земля підніме її на ноги.
— Я стер вас, — прогудів Град Богів, розтираючи між пальцями щось невидиме.
«Ми не програємо».
Рен підвела погляд, аби знайти їх там. Стовпи не зрушили з місця. Тільки один із них неуважно здмухував з руки павутинку диму. Сансара стояла поруч із ним, худенька і тонка проти кремезного супутника.
Закс стояв навколішки, його плечі дрижали. Вогняне волосся вкрилося кіптявою й диміло, роздерті рукави сорочки звисали обвугленими клаптями. Рукавички дивом уціліли. Але саме в цей момент він здавався неймовірно величним, неймовірно яскравим.
У повітрі двигтіла важка тиша. Допоки її не прорізав крик. Не крик навіть, ні — з Амонового горла видиралися нелюдські волання.
Рен відшукала його поглядом, та запізно: на місці, де щойно стояв одногрупник, палахкотіла гігантська свічка. Постать у серці полум’я заламувала руки й осідала на землю.
— Це ж вогонь! — у відчаї гукнув хтось. — Діоніс же вогняний бог! Він не повинен йому шкодити!
— Це
не той ]]> вогонь, — тихо мовила Діке.— Чому він не пішов? — видихнула Рен, намагаючись угамувати тремтіння тіла.
Амон не пішов на тіньовий бік. Він упав на коліна — як ламається гілка. І полум’я осіло з дивним, диким хрускотом, наче сотні галузок ламалися всередині цієї миті. Хтось, у кого ще була дрібка сили, шугонув водою в його бік, проте напівпрозорі потоки випарувалися.
— Така доля грішника, — пролунало з висоти в унісон, на різні голоси, наче Стовпи репетирували цю фразу дуже довго. — Гріх спалив його зсередини, і жодній воді несила згасити це полум’я очищення.
Тиша, яка запала, щойно Амонів крик стих, була найглибшою і найзловіснішою на пам’яті Рен. На місці, де щойно стояв юний бог, завжди повний життя й нестримної енергії, зависла в повітрі лише одинока іскра. Вона тремтіла і здригалась від вітру. І згасла.
Нікта шарпнулась уперед, але Зіґ силоміць потягнув її до себе. Дівчина перечепилась через його ногу і впала. Поли її вбрання розлетілись, мов крила.
— Амон!
З побитих Ніктиних колін засочилася кров.
— Амона поверніть!
Клац.
Ніхто інший не озивався.
Клац.
Мідний блиск щез із Ніктиного волосся, поступившись місцем сріблу. Стовпи вичікували і спостерігали за нею. Вона звільнялася.
«Хаос їх не лякає», — знала Рен. Недавня впевненість у тому, що вони зможуть перемогти, вислизала з думок. Натомість там ожив глухий стукіт: клац-клац-клац.
— Отже, не прийде до нас жодна допомога, — Зак сміявся.
Ніктине волосся стрепенулось угору від невловного вітру. У руці виросла тонка коса — зброя богині з первозданного Хаосу, якої ніхто не бачив з ночі балу.
— Не смій! — Зіґфрід спробував її стримати, але його лише відкинуло вбік.
Клац-клац.
— Нортоне, Агні, Енлі, всі! — крикнула Нікта і, прошмигнувши вперед, занесла косу над головою. — Ще раз! Ви можете!
Вона легко відштовхнулась від землі й опинилася просто перед обличчям Граду Богів, котрий спалив Амона.
Студенти кинулись урізнобіч. Рен відчула, що довкола знову наростає хвиля енергії, а тоді… р-раз — і вона зникла.
Клац.
— Така доля грішників, — шепнув Град Богів, роздушуючи в руках медову сферу енергії — силу всіх їхніх сукупних атак. Він мовив щось іще — богиня ночі похитнулася. Пролунав хрускіт. Чорна коса тріснула навпіл.
Нікта схопила ротом повітря.
Вона падала на землю довго-довго.
Град Богів послав навздогін за нею чорну кулю. Але останньої миті Зіґфрід вистрибнув уперед, затуляючи Нікту, і прийняв удар на себе. Його лати задиміли.
— Усі, хто повстає проти порядку, помруть.
Нікту піймали кілька рук. Зіґ не підводився.
— Тут і зараз ви заплатите нам сповна.
«Це неправильно».
Клац.
Тепер Рен знала, що то був за глухий звук: чорні намистинки на Заковому браслеті стикались, і між ними пробігали іскри.
Група підтримки лежала розбита. Фрігг не ворушилась, хоч її біле волосся брижилося, наче морська поверхня. Спис Адіті слугував їй опорою. Права рука Енліля чорніла, обвуглена ледь не до кісток, і він важко дихав, тримаючись за плече.
На місці, де загинув Амон, досі тремтіли відзвуки його аури, хоч там уже не було життя.
— О, Зіґ… — шипіла Нікта, ковтаючи сльози.
Клац-клац.
Хаотична богиня лежала на руках Дітріха, хапаючи ротом повітря, наче не могла ніяк його вдихнути.
Стовпи — такі близькі, але такі недосяжні — зібрались гуртом і про щось перемовлялися.
— Вони що — вирішують, як нас краще вбити? — здавлено мовив Персі.
— Замовкніть! Триматись! — гаркнула Баст. — Якщо ми й помремо, наші душі легші від пір’їни!
Лицар-драконоборець таки не підвівся. Нікта ридала.
— Атакуємо ще! — Адіті роззирнулась. — Усі, хто може, давайте…
Вона спиралася на одну ногу, бо другу розтинала рана й заливала кров.
— Ваша сила не торкає нас,
недобоги ]]> , — похмуро сказав сивий Стовп, якого Аматерасу вранці звала Древом Десяти. — Ви не змогли прийняти цього одразу, але тепер бачите — чинити спротив даремно.— І справді…
Закс Нортон захихотів. Він уже стояв на ногах. Попри кіптяву і подряпини, серйозних ушкоджень хлопець не отримав.
Клац-клац.
Він пішов
