Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

— Щоб стати знову собою.

— Якщо ви згодні на це.

Вони склонилися обоє в церемонному поклоні.

— Хай буде так, — мовив Древо Десяти і розвів руки в сторони, ніби намірявся обійняти обох дівчат.

Але натомість вони розчинились у світанковому повітрі, і на місці, де щойно стояли сестри Ньєрда, залишився тільки туманець, і його розвіяв вітер.

Далі все відбувалося так швидко й дивовижно, що Рен не встигала це осмислити. Стовпи з тіні повернулися до себе — через перехід, котрий відкрила Нікта своєю унікальною навичкою. Стовпи на чолі з Сансарою теж пішли — попередивши, що, попри урочисті клятви, вони без докорів сумління знищать будь-кого, хто спробує внести цей епізод у підручники з історії та виставить їх у негативному світлі. Сансара урочисто, хоч і зі зціпленими зубами, повідомила, що «великі й милосердні» не навідуватимуть Академію, доки звідси не піде останній бог, котрий пам’ятає про їхній сором. Навряд чи для когось це стало поганою новиною.

Тіньова Тріада коротко розповіла, що в них були великі сумніви щодо цього задуму. Проте директор Цукійомі сказав, що коли вони провалять це завдання, то можуть не повертатися. Єріш зауважила, що для неї особисто аргументами стало те, що Діоніс наполовину їхній, і те, що в Академії Аматерасу навчається хаотична богиня, — це явно означало, що туди прийшли позитивні з погляду тіньових зміни. Врешті студенти покинули їх, і Нікта закрила перехід.

Викладачі повернулися, щойно зникли Стовпи. Вони здавалися спантеличеними без міри і не могли повірити в те, що досі живі. Проте за кілька хвилин усі прийшли до тями — потрібно було негайно допомогти пораненим. А що поранених знайшлося куди більше, ніж здорових, то знадобилися сили всіх, хто ще міг стояти на ногах.

— Розповідай, — наказала Нікта, щойно закрила перехід.

Її посріблене волосся розсипалось по плечах, а чорні очі уважно стежили за кожним порухом Амона.

— Може, не зараз? — зітхнув він стомлено.

—

— Приєднуюсь до побажання почути все, — Закс сів на уламок плити зручніше, всім своїм виглядом демонструючи, що його ніхто не підніме з місця, доки він не почує історію до кінця.

— Про те, що я вкрав душу Амона, — щира правда, — Діонісові очі зблиснули. — А те, чого я вам не розповів… Амон сам попросив мене зробити це. Він — один з великих богів, який бачив майбутнє, і там було два шляхи. Шлях до єднання з тіньовим боком, який принесе перша хаотична студентка в Академії. Або шлях розрухи… який принесе перша хаотична студентка в Академії. Амон не раз приходив сюди, щоб знайти її, але завжди не знаходив…

Нікта безмовно видихнула.

— Я думала, що ти…

— Кохана, зажди, — хлопець підняв руку, закликаючи до тиші. — Спершу я закінчу. Амон сказав, що я можу стати її порятунком і порятунком усіх світів. Я — разом з ним. Отже, мені дісталася б сила сонячного бога, а йому — порятунок омріяної богині та мир із тіньовим боком. Усі щасливі, і все таке. Але Амон не передбачив, що для свого порятунку богиня вже обрала іншого. А я… а я прийшов і все одно безповоротно закохався.

— Тобто… все те, що ти почав… зближення оце… — Нікта підійшла до нього і, здавалось, намірялася вдарити. — Ти це все робив, бо А… Амон наказав?!

— Ні! Тобто так — спершу. Але потім я дізнався, яка ти.

— Ти-и, виродку, ти-и… — Ніктині кулаки стиснулися на руків’ї коси.

Амон позирнув на неї, сумно і вибачливо.

— Тільки ми вдвох зможемо стати тими, хто змінить ситуацію, — повторив він. — Перша хаотична богиня в Академії і перший бог сонця, котрий може жити в тіні. Я б розповів тобі про це, коли б настав час. Але знай: спершу був поруч, аби виконати наказ Амона. А потім — бо ти щастя моє. Оце й усе.

Нікта зітхнула, і прогіркла усмішка ожила на її губах. Рен була певна: далі богиня ночі опустить косу і неодмінно прийме його, цього буремного Амона Діоніса, у своє завжди відкрите серце. Якщо досі ще не прийняла…

Сама ж Рен піймала себе на думці, що не може підвестися. Вона сиділа на уламку плити, розглядаючи посічені порізами руки, і важко дихала. Хоча з моменту, коли Стовпи щезли, збігла заледве година, дівчині здавалося, що між учорашнім вечором і світанком, який насувався, пролягла така глибоченна прірва, що їй не вдасться переметнутися ще довго між «тоді» і «потім».

— То що, друзяко, приїхали? — незнайомий голос пролунав нізвідки.

Закс Нортон, який так само у втомленій знемозі сидів поруч із Рен, задер голову і шепнув:

— Приїхали… друзяко.

Розділ 13

Обіцянки треба виконувати

— Я не жартував, коли сказав, що помру, — глухо мовив Закс.

Рен не вірила власним вухам. Не хотіла вірити. Її тіпало, і всі слова проходили повз. У голові дзвеніло лише те його спокійне твердження: я скоро помру. Вони сиділи на уламках плит, і ніхто не підходив, очевидно, думаючи, що Нортон і Савітрі потребують часу наодинці. Що вони не наодинці, а втрьох із безтілесним голосом, знали тільки Закс і Рен.

— Я шукав Ґайю, — здушеним тоном почав Зак. — Ти вже знаєш це.

Рен мовчки кивнула, проганяючи думки, що вони щойно вирвались із кігтів неминучої смерті, а для Зака це вже нічого не означає.

— Вона пішла в Академію. І зникла. Ну, ти в курсі — щезла з нашого світу. Я мав її знайти. І отоді — мов у відповідь на моє бажання — тоді з’явився він. Пообіцяв мені свою силу, щоб я міг піти по слідах Ґайї в Академію богів.