Українська література » Фантастика » Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

Читаємо онлайн Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець
вона все одно маячила поряд так яскраво, наче сама богиня погибелі прокралася в ряди студентів. Щоправда, Аматерасу обіцяла: допомога прийде. Скоро. Вчасно.

— Ми прийшли обрати тих, хто стане богами, і тих, хто завершить свій шлях тут і зараз, — повідомила білява панна, наймовчазніша зі Стовпів, котра носила ім’я Вальгалла Меру.

Ніхто вже не вклонявся і не вдавав покори.

Амон досі не пішов у тінь — натомість заціпеніло спостерігав. Його яскраво-помаранчева футболка сяяла, як язичок вогню.

— Якої Мойри він ще тут? — шепнула Нікта, позираючи на бога вина.

Рен стенула плечима. Але тут студентська хвиля сколихнулась — у повітря злетіли стиснуті кулаки, іскри енергії. Брязкіт металу прорізав тишу.

Рука Закса лягла на плече Рен.

— Не відходь від мене. Чула? — струм уколов її плече.

Червоний із золотом шовк, у якому завжди красувалась Адіті, промайнув ліворуч. Енліль, випромінюючи непояснимий спокій, зайняв свою позицію праворуч від Зака. З його зап’ясть звисали, повільно розхитуючись, ланцюги з тягарцями.

Позаду виросла хвиля морозного вітру, і — р-раз — їдкий дим розвіявся від подиху Ньєрда. Волосинки на шкірі стали дибки, але легені перестали горіти.

«Ми не програємо».

Стовпи не зважали на метушню «грішників». Вони недбало сиділи на уламках арок і спостерігали: хто з усмішкою, хто байдуже. У них був увесь час світу.

— Діоніс із вами? — мовила Сансара.

Амон ступив із натовпу вперед і приречено підвів погляд на Колесо Долі.

— Діоніс із нами і завжди з нами буде. Така відповідь богів Академії! — відгукнулася Адіті й шепнула до себе: — Танцюй, полум’я Агні…

Золоті нитки виткали спис у її руці за лічені секунди; рубіни спалахнули, як сигнальні вогні.

— Ми приймаємо вашу відповідь, — кивнула Сансара і повернулась до своїх супутників. — Грішники вичерпали свій час на роздуми і прийняли неправильне рішення, за яке відповідатимуть своїми життями.

«Ми не програємо».

— Боги! — Адіті кинула погляд за спину. — Академія не здається! І я, перша імені цього богиня Всесвіту і першопричинного полум’я, Адіті Агні, не здамся!

На її заклик відгукнулися десятки голосів. Тихі, гучні, хрипкі, дзвінкі, вони злилися в один вигук, за яким почала здійматися хвиля енергії. Рен не бачила її, але могла відчувати. Кожен відкривав свої потаємні сховки, бо зараз — і тільки зараз — треба було віддати себе всього. Щоб дати Діонісові час.

Але Діоніс стояв на місці. Наче чекав чогось. Наче присуд в очах Сансари не давав йому зворухнутися.

«Хамсіне, прийди». Зірочка енергії затанцювала всередині, а тоді холодним потоком збігла до кінчиків пальців, і незримий, та відчутний, вивільнив свою силу Хамсін, друг Діоніса.

Хранителька справедливості, як колись назвала її Аматерасу, стояла зовсім неподалік, поміж Баст, довкола якої шурхотіли іскри, і Персі, який стискав руків’я меча. Сила Діке додавала впевненості, змивала страх, залишала думки кришталево-чистими. Як і спалах Закового полум’я, яке горіло рівно, затуляючи Рен від мороку, погляду Стовпів і всього зла світу.

«Ми не програємо».

Клац-клац.

Відчуття сили переповнювало й клекотіло.

— Давайте вкладемо найбільше у перший удар, — шепнула Адіті, глянувши в бік Закса, Енліля і Зіґфріда.

— Згоден. Якщо ми зараз не шокуємо їх, тоді вважайте, що гру закінчено, — відповів Зіґ.

— Тоді на рахунок «три»… — видихнув Закс, і повітря задвигтіло від жару.

— Два… — відрахувала Адіті.

Довкруг неї зайнялося золото.

— Три! — Енліль звів руки, і з-під них нашпичилися сотні списів, наче вони тільки й чекали моменту для цього.

Суголосний крик злився з морем атак і стрімко полетів уперед.

«Ми не програємо».

Рен замружила очі і влилася в потік — влила все, що могла зібрати для цієї хвилі. Кілька довгих секунд їй здавалось, що довкола — всі струни землі, води, повітря й вогню, всі їхні неймовірні переплетення, усі можливі химерні візерунки, котрі переповнюють, набухають, розростаються і…

Віра в можливість перемоги підсилювала у стократ. Але тоді хвилі енергії наткнулися на перепону, щит, стіну — міцнішу за все, що Рен будь-коли відчувала, схожу на столітні пласти льоду, котрі сковують води північних океанів і не тануть ніколи. Скидалося на те, що колосальна сила, зібрана студентами, просто струменить у порожнечу, котра не має дна, тож байдуже, скільки ти туди ллєш.

І тоді — нарешті — стало лячно. Лячно до тремтіння в колінах. Рен здалося на мить, що вона сама опинилася в серці тієї невичерпної порожнечі. Зовсім одна. Що холодні срібні промені обплутують її, розтинаючи, роздушуючи, шматуючи.

Вона розплющила очі — Стовпи все ще стояли попереду. Від болю, котрий не давав дихати, вони видавались просто білими плямами, випалюючи довкола себе все живе, стираючи енергію так легко, наче вона є не найбільшим поривом душ молодих богів, а просто візерунками на заморожених шибках.

А тоді щось тріснуло — достоту як тонка крига.

Сили, які шаленіли довкола, розчинилися в іскрі надламаного крику. І не залишилося нічого.

Рен блискавично озирнулася на крик. Але щось важке вдарило в голову. Погляд затуманився. «Я не знепритомнію, ні…».

Та однаково вона впала на землю. Щось невидиме врізалося в кістки, вигинаючи назад, протиприродно і потужно, будячи жаский вогонь у спині — хребет, здавалось, переламається, як сірник. Біль розсікав заживо, наче лезо меча, хоча слідів на тілі не було, і тоді Рен відчула: незриме щось видирає її з її ж тіла. Усе всередині стиснулося супроти цього ґвалтівного пориву, руки пекли, наче з них здирали шкіру, і…

Все обірвалося.

Вдихнула, наче не дихала вічність. Очі запливли сльозами. Крізь пелену бачила: коліна і руки обдерті до крові. Але…

«Ми не програємо!»

…найгірше — здавалося, що всю її випили, вишкребли, винесли геть — до дна, до краю, до крапки. Що в

Відгуки про книгу Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: