Тварина, обдарована розумом - Робер Мерль

— Ось вам справжній весельчак, що так радо пустує, — заговорив Сі. — Бувши ним, я просто оп’янів би. А вам, — додав він перегодя, — варто хвилюватися.

Морлі не відповів.

— Ну що ж, почнемо? — схвильовано спитав один з дресирувальників.

— Починайте! — відповів Морлі.

Дресирувальник опустив у воду базер і ввімкнув його. Спливла мить; жовтуватий буйок сповільнив рух, пішов зиґзаґами, здавалося, чомусь завагався й описав півколо. Білл повертався до берега.

— Перемога! — гукнув Морлі приглушеним голосом.

Запала тиша. Сі, Морлі й двоє чоловіків прикипіли очима до жовтуватого валка. Вони зачаровано милувалися, як він скакав на дрібненьких хвильках океану, а дельфін щодуху мчав до людей.

Незабаром за метр від дресирувальника з’явилася сміхотлива й лукава Біллова голова, і той дав йому рибину.

— Піднімайте його, — наказав Морлі зітхнувши. — На сьогодні вистачить.

Сі подивився на нього. Він був щасливий і втомлений.

— Ходімо, — сказав Морлі. — Я поведу вас до кав’ярні. Треба перекусити.

— Я хочу поставити вам одне запитання, — мовив Сі, якось мимоволі йдучи в ногу з Морлі. — Як ви гадаєте, чому він повернувся? Так, чому він повернувся, а не пішов на волю, що було б цілком природно для полоненої тварини. Я знаю, ви скажете, що він повернувся, бо звик до базера й риби. Однак, коли йдеться про таку розумну тварину, як дельфін, таке пояснення далеко не вичерпне. Адже Білл міг би подумати, що він обійдеться без вашої риби, бо її в морі не бракує…

Морлі кинув на Сі поважний погляд.

— Я теж ставлю собі таке запитання, містере Сі. І ось моя відповідь: дельфін — тварина товариська, вона не любить самотності. Вона живе в морі з родиною, яка належить до певної групи. Ця група, очевидно, має свою морську територію, яку вона ніколи не залишає. Крім того, вона, певне, має свою ієрархію, свою організацію. Уявіть, що Білл утік би від нас. Куди б він пішов?

— Він розшукав би іншу групу.

— Це не так просто. Він не зовсім певний, що та група прийме його до себе.

— Розумію.

— А до Пойнт-Мюгю він звик. Тут про нього піклуються, його годують, граються з ним. Він знає нас.

— Хочете сказати, він повернувся тому, що ви міцно заволоділи його прихильністю.

— Так, — відповів Морлі, — саме це я маю на увазі. Тепер ми — його родина.

«З Вашінгтона до Лос-Анджелеса, з Лос-Анджелеса до Майамі, з Майамі до Сіетла. Який абсурд, яке марнотратство часу, сил, грошей, скільки морочив я собі голову. І лише тому, що ці негідники забагли погратися зі мною в жмурки. Тиждень, цілісінький тиждень я мусив борознити американський континент, плигати з літака на літак, з готелю до готелю, з одного дослідного центру до іншого, щоб з такими труднощами, краплю за краплею, зібрати відомості, які вони могли б мені дати за якусь годину. Я все зважив і можу розповісти про ваш «шедевр неглибокого аналізу» й про вашу глибоку дурість, джентльмени. Тепер, коли я встромив носа у ваші справи, не облишу більше вас. Я знатиму все, навіть увесь родовід дослідників, імена яких ви так хитро приховали від мене. Незабаром вони, ваші пестунчики, опиняться в скляному будинку. Не мине й півроку, як я їх наскрізь бачитиму. А щодо вас, «неглибокі аналітики», ви все зрозумієте, спізнаєте, почому ківш лиха, жалкуватимете, що народилися на світ. Віднині й пальцем не кивнете, щоб я не помітив, не чхнете, щоб я не почув. Вас наскрізь профільтрують, розкладуть на частини, одурманять так, що ви самі не знатимете, хто керує вашими закладами — ви чи я».

— Містер Сі? — озвався чийсь голос позад нього, він озирнувся.

— У. Д. Хагамен.

Сі потиснув простягнуту йому руку. Сорокарічний Хагамен був високий, але надто вузький у плечах. Шия в нього довга, витягнуте мертвотно-бліде обличчя таке вузьке, що, здавалося, воно було зведене до двох вимірів, мав немічні каламутні очі. Як тільки Сі потис Хагаменові правицю, вона впала вниз, розшукала за спиною ліву руку, схопила її і більше не ворушилася.

— Містере Сі, — раптом заговорив Хагамен так, ніби, назвавши своє ім’я й потиснувши руку, вичерпав усе, чого вимагали людські стосунки. — Напевне, ви знаєте, що таке сонар?

Сі наївно посміхнувся.

— Цією штукою наші кораблі вистежують ворожі підводні човни, так?

Він даремно намагався видати з себе наївного, бо Хагамен і не дивився в його бік. Для нього Сі був двоногою твариною з ярликом «Сі» й не більше!

— Власне кажучи, — промовив Хагамен, — це — апарат, що утворює у воді ультразвуки. Звукові хвилі відлунюються від занурених у воді предметів, і їх знову ловить апарат. Швидкість звуку в воді відома, отже, електронний обчислювач негайно підраховує відстань і встановлює форму зануреного предмета. Зважте тільки, що цей апарат разом із електронним обчислювачем надто важкий і громіздкий, до того ж відомості, що їх він подає, іноді непевні, бо в воді утворюються сторонні хвилі, що спотворюють луну.

Хагамен завше докінчував речення, яке б воно довге не було, тримаючи руки за спиною. Говорив він без жестів, його постать не гойдалася, навіть не кліпав очима. Його продовгувата незворушна голова височіла на довгій шиї, невиразні очі дивилися кудись поверх голови Сі, губи лише злегка розтулювалися, тому між ними насилу пробивалися звуки. Мова повільна, витончена й безупинна, наче він читав лекцію.

Крім губ, у нього ще ворушилося надто випнуте вперед адамове яблуко, що було на рівні очей Сі: воно піднімалося, опускалося й знову піднімалося.

— Такий вигляд має штучний сонар, — Хагамен зробив паузу. — А природний сонар, що його має дельфін, — повів він далі таким самим повільним, механічним і, здавалося, чужим голосом, — набагато досконаліший. Він важить лише кілька сот грамів, увесь міститься в голові дельфіна й славиться бездоганною точністю.

Хагамен мовчав якусь мить.