1Q84. Книга ІІ - Харукі Муракамі

— Але навіть у такому разі успіх не гарантований на сто відсотків. Я знаю одного нещасного чоловіка, якому не вдалося відібрати собі життя. Я служив з ним у Силах самооборони. Він запхав дуло гвинтівки собі в рот і великими пальцями обох ніг натиснув на ложку, прив'язану до гашетки. Однак — може, через те, що дуло відхилилося, — він не загинув, а лишився калікою. І так промучився цілих десять років. Укоротити собі життя непросто. Не те що в кіно. Там усі легко чинять самогубство. Вмить умирають, не відчуваючи болю. А реально так не буває. Коли не зможуть умерти, десятками років валяються в ліжку й справляють малу нужду під себе.

Аомаме мовчки кивнула.

Тамару зняв магазин і поклав у поліетиленовий пакет. А тоді пістолет і патрон, окремо, передав Аомаме.

— Пістолет не заряджений.

Кивнувши, Аомаме взяла пістолет і патрони.

— Даю вам добру пораду, — сказав Тамару. — Найрозумніше — це думати над тим, як вижити.

— Зрозуміло, — відповіла вона сухим голосом і, загорнувши пістолет «НК-4» фірми «Heckler & Koch», як незграбне знаряддя, шарфом, засунула його на дно сумки. В її окреме відділення поклала й пакетик з патронами. Тепер сумка важила грамів п'ятсот, але форми не змінила. Пістолет був мініатюрним.

— Така штука не для аматора, — сказав Тамару. — 3 власного досвіду знаю, що з нею нічого путнього не виходить. Та от ви, гадаю, якось дасте собі з нею раду. У чомусь ви схожі на мене. Бо у скрутну хвилину віддаєте перевагу правилам, а не собі.

— Бо, може, не маю власного «я».

Тамару задумався над сказаним, але нічого не відповів.

— Ви служили в Силах самооборони, чи не так? — запитала Аомаме.

— Так, у найважчому підрозділі. Довелося скуштувати і пацюків, і вужів, і сарани. Хоча й душу вивертало.

— А потім що робили?

— Багато чого. Здебільшого служив охоронцем. Бо не маю схильності до праці в колективі. Понад усе волію працювати індивідуально. На короткий час я мимоволі потрапив у світ чорного ринку. Там я надивився на багато такого, чого звичайній людині ні разу в житті не доводиться зазнати. Та все-таки я не опустився на дно. Завжди остерігався, щоб не спіткнутися. Бо я зроду обережний і не люблю якудза.[4] А тому, як я вже казав, моя біографія чиста. Згодом я прийшов сюди. — Тамару вказав пальцем на землю під ногами. — Відтоді вже давно моє життя внормувалося. Я не прагну спокою, але свого теперішнього життя, по змозі, не хочу втрачати. Бо знайти роботу, яка подобається, непросто.

— Звичайно, — погодилася Аомаме. — То вам справді не треба платити?

Тамару хитнув головою.

— Гроші мені не потрібні. Цей світ рухається не завдяки самим грошам, а скоріше — боргам і позикам. Я не люблю залазити в борги, а тому часто, як тільки можу, позичаю гроші людям.

— Дякую, — сказала Аомаме.

— Якщо у крайньому випадку поліція запитуватиме, звідки у вас пістолет, то мого прізвища не називайте. Бо я, звісно, нізащо цього не підтверджу, коли вона заявиться сюди. Та якщо в цю справу вплутають і мадам, то я втрачу опору під ногами.

— Звичайно, я вашого прізвища не назву.

Тамару вийняв з кишені складений аркушик паперу й передав Аомаме. На ньому було прізвище якогось чоловіка.

— Скажете, що четвертого липня в кав'ярні «Ренуар» поблизу станції Сендаґая ви купили в цього чоловіка пістолет і сім патронів за п'ятсот тисяч єн. Мовляв, він десь почув, що ви збираєтесь придбати пістолет, і сам вам зателефонував. Якщо поліція допитає його, то він, напевне, зізнається. І загримить на кілька років у буцегарню. Більше нічого не кажіть. Поліція врятує свою репутацію, як тільки дізнається, яким чином пістолет потрапив до вас. І, можливо, ви дістанете короткий термін реального ув'язнення за порушення закону про володіння зброєю.

Аомаме запам'ятала прізвище чоловіка й аркушик паперу віддала Тамару. Він порвав його на дрібні шматки й кинув у коробку для сміття.

— Як я вже казав, я зроду обережний. Рідко коли покладаюся на когось і не довіряю нікому. Ніколи не пускаю справи на самоплив. Але найбільше бажаю, щоб ви не скористалися пістолетом і повернули його мені. І тоді ніхто не матиме клопоту. Ніхто не загине, не пораниться і не потрапить у в'язницю, — сказав Тамару.

Вона кивнула.

— Усупереч творчому методу Чехова?

— Саме так. Чехов — видатний письменник, але, природно, його підхід не є єдино можливим. Не всі рушниці у п'єсі мають вистрелити, — відповів Тамару. А потім, ніби щось пригадавши, ледь-ледь скривився. — Ой, мало не забув однієї важливої речі! Передати вам «кишенькового дзвінка».[5]

Він добув із шухляди стола невеликий пристрій з металевою скобкою, щоб вішати, скажімо, на поясі. Потім узяв у руки слухавку, натиснув на кнопку й набрав тризначне число. Прозвучав триразовий виклик. Портативний пристрій, отримавши сигнал, почав уривчасто дзеленчати. Тамару збільшив його гучність до максимуму й вимкнув. Перевіривши примруженими очима на екрані переданий телефонний номер, передав пристрій Аомаме.

— Постарайтесь тримати його завжди при собі, — сказав він. — Або принаймні недалеко від себе. Коли дзвінок залунає, то це означатиме, що від нас прийшло повідомлення. Важливе повідомлення, а не традиційне привітання. Воно вимагатиме, щоб ви негайно подзвонили за показаним на екрані телефонним номером. Обов'язково з телефону-автомата. І ще одне вам раджу: покладіть свої особисті речі в автоматичну камеру схову на станції Сіндзюку.

— На станції Сіндзюку, — повторила Аомаме.

— Само собою зрозуміло, що вам краще мати при собі якнайменше речей.

— Звичайно, — погодилася Аомаме.

Повернувшись додому, Аомаме щільно заслонила вікна й вийняла із сумки пістолет «НК-4» фірми «Heckler & Koch» та патрони. Сіла за кухонним столом і кілька разів зняла й поставила на місце порожній магазин. За кожним разом повторювала це дедалі швидше. В її рухах з'явився ритм, і руки перестали тремтіти. Після цього вона загорнула пістолет у зношену теніску й заховала у коробку для взуття, а саму коробку — в глибину стінної шафи. Поліетиленовий пакетик з патронами запхала у внутрішню кишеню дощовика, що висів на плічках. Аби втамувати страшну спрагу, вийняла з холодильника остуджений ячмінний чай і випила його три чашки. Від напруження в неї затерпнули м'язи на плечах, під пахвами, як ніколи, запахло потом. А від усвідомлення того, що вона має пістолет, світ здавався їй іншим. До навколишньої картини додалися незнайомі, дивні барви.

Вона роздяглась і під гарячим