Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Он як! — Філіп остаточно розгубився. — Я вас не розумію. Розкажіть мені все.

Падре зітхнув:

— Ні, Філіпе, не зараз. Певна річ, рано чи пізно ти про все дізнаєшся — та краще пізно, ніж рано… І годі про це. — Панотець трохи помовчав, мабуть, зважуючи, як краще перевести розмову на іншу тему, а потім просто сказав: — Учора приїхав ґраф д’Альбре з сестрою.

Філіп кволо всміхнувся:

— Це добре. Я за ними так скучив… І хочу побачити їх. Обох.

Панотець повільно підвівся.

— Зараз накажу розшукати їх і повідомити, що ти вже опритомнів.

З цими словами він попрямував до виходу, але біля дверей Філіп спинив його:

— А Ернан? Він повернувся з Беарну?

— Так. Разом з ґрафом д’Альбре, — відповів падре, і на його обличчя набігла тінь.

— Тоді, будь ласка, відрядіть вістового в Кастель-Ф’єро…

— Це зайве, — м’яко перебив його дон Антоніо. — Пан де Шатоф’єр тут.

— Де саме? — пожвавішав Філіп.

— Півгодини тому я бачив його в твоїй бібліотеці.

— То покличте його. Зараз же.

— Гаразд, — знову зітхнув панотець. — Покличу. І поки ви розмовлятимете, піду поклопочуся щодо обіду.

З цими словами падре Антоніо вийшов з кімнати, лишивши Філіпа на самоті. Проте ненадовго — за якусь хвилю вхідні двері знов прочинилися, і до спальні ввійшов високий кремезний юнак з чорним, мов смола, волоссям і сірими зі сталевим блиском очима. У кожному його порухові відчувалася неабияка сила, і через те він здавався на кілька років старшим, аніж був насправді.

— Привіт, Ернане, — сказав Філіп. — Поки тебе не було, я в таку халепу вскочив… Навіть не знаю, в яку саме.

Шатоф’єр якось утомлено поглянув на нього й мовчки кивнув. Його обличчя було блідим і змарнілим, а під очима запали хворобливі тіні. Філіп нараз відчув щось неладне.

— Що з тобою, друже? — турботливо запитав він. — Тобі зле?

— Так… Не дуже добре, — відповів Ернан, голос його лунав глухо й уривчасто, мов стогін. А після короткої паузи він додав: — Дон Антоніо попередив, що ти нічого не пам’ятаєш. Він просив нічого не казати тобі, але я… я ні про що інше думати не можу.

— То що сталося, Ернане? — геть розгубився Філіп. — Хоч ти поясни!

— Вона… — З грудей Ернана вихопився схлип. — Вона була мені як сестра… Більше, ніж сестра, ти знаєш…

Цієї миті пам’ять цілком повернулася до Філіпа. Він пронизливо скрикнув і зарився обличчям у подушку, притиснувши долоні до скронь. Йому здавалося, що його голова ось-ось лусне від болючих спогадів. Туман забуття, що щільно оповивав події того фатального дня, нараз розвіявся, і Філіп згадав усе.

Її звали Едженія. Вона була дочкою Ернанової годівниці і його ровесницею — як тоді казали, вона була його молочною сестрою. Шатоф’єрова мати померла невдовзі після пологів, батько — трохи згодом; їх він, ясна річ, не пам’ятав і мамою називав свою годівницю, а її дочка була йому за рідну сестру. Вони зростали й виховувалися разом, були дуже прив’язані одно до одного, а коли стали підлітками, їхня прив’язаність переросла в кохання. Ніхто не знав про дійсні наміри Ернана щодо його молочної сестри; та дехто, зокрема й Філіп, припускав, що він збирається одружитися з нею. Особисто Філіп цього не схвалював, проте не став би відмовляти друга, якби це виявилося правдою. Ернан був надзвичайно впертий хлопець, і коли вже приймав якесь рішення, то відстоював його до самого кінця. До того ж, Філіп добре знав Едженію і вважав її чудовою дівчиною; єдиний її недолік полягав у тому, що вона була дочкою служниці…

— Як це було? — запитав Філіп, не повертаючи голови.

Ернан підійшов до ліжка й сів.

— Того вечора вона поїхала до своїх сільських родичів, — тихо, майже пошепки промовив він. — І не взяла супроводу… Скільки разів я їй казав, скільки разів… та вона не слухалася мене!… — Ернан знову схлипнув. — А згодом до Кастель-Ф’єро прибіг її кінь. Мої люди негайно подалися на пошуки, але знайшли її лише вранці… мертву… Боже, навіщо?…

У кімнаті надовго запала тиша. За вікном весело щебетали пташки, день був ясний, сонячний, однак на душі у Філіпа панували сутінки. Йому було гірко і сумно. Так гірко й сумно йому не було ще ніколи — навіть тоді, коли померла його матінка, Амелія Аквітанська.

Він перший порушив мовчанку:

— Де зараз Ґійом?

— Під арештом. Так наказав мажодорм. Та можна не сумніватися, що після повернення твого батька його звільнять. Адже нема такого закону, що забороняв би шляхтичеві чинити глум над плебейкою. Будь-який суд виправдає цього негідника… Де ж справедливість, скажи мені?! — По щоках Ернана покотилися сльози.

Долаючи млявість, Філіп підвівся, сів у ліжку і стиснув у своїх руках велику й сильну руку Шатоф’єра.

— Є суд нашої совісті, друже. Суд вищої справедливості. — В небесній блакиті його очей майнули лиховісні блискавиці. — Ґійом злочинець і має бути покараним. Він мусить померти — і він помре! Такий мій вирок… Наш вирок!

Ернан здригнувся, а відтак розправив свої могутні плечі, що знаходилися на рівні Філіпової маківки.

— Ґійом помре. — Голос його лунав твердо й рішуче. — Як скажений собака помре! І всі ці виродки з його товариства також помруть. Я ще не вирішив, що робити з Робером — його щастя, що він поїхав з твоїм батьком до Барселони і не брав участі в цій нарузі… — Ернан раптово знітився, і погляд його потьмянів. — Та ніщо, ніщо не поверне її до життя. Її кривдники гірко поплатяться за свій злочин, але вона не встане з могили. Я вже ніколи не побачу її… Ніколи… — І він заплакав, зовсім як дитина.

Філіп сидів поруч нього, і собі витираючи зволожнілі очі.

„Кажуть, що ми ще діти,“ — думав він. — „Може, це й так… От тільки життя в нас не