Варіанти - Роберт Шеклі
— Завиграшки, — відповів робот.
— І яке число?
— Вісімдесят сім.
Штукар увів інформацію в комп'ютер, що став випльовувати папір. Штукар вивчав роздрукований аркуш.
— Твоя карта — бубновий валет.
— Правильно, — підтвердив робот, і Мішкін швидко кивнув головою.
— І все-таки... кожен робить фокуси з картами, — додав робот.
— Я ніколи не стверджував, що я не кожен, — відказав маг.
— Думаю, у наступному номері він розпиляє жінку навпіл, — шепнув робот Мішкіну.
— Для моєї наступної ілюзії, — прошепотів маг, — я розпиляю жінку навпіл.
— Це має бути не абищо! — не приховував захвату Мішкін.
— Він це робить із дзеркалами,— буркнув робот.
Минуло багато років, але Мішкін і далі пам'ятав обличчя мага: видовжене американське обличчя, м`яке і рожеве поверх твердої білої кістки. Його сині очі були дзеркалами безладного краєвиду, а коли дзеркала ставали вікнами, то показували внутрішній краєвид, ідентичний зовнішньому. То було обличчя, повернене з надією до мрій, але сформоване без вороття кошмарами. Обличчя, зрештою, запам'яталося краще, ніж трюки, які виконував його власник.
Маг поліз у валізу й дістав чорнокосу жінку з фіалковими очима, що була в сукні від Piaget і з сумочкою Vuitton. Моргнула Мішкіну й проказала:
— Я що завгодно спробую один раз.
— Вона завжди так каже,— пояснив маг. — Вона не розуміє, що спробувати щось один раз — це пробувати завжди.
Роки потому та молода жінка розповідала подрузі:
— Я була трохи дивакувата в ті дні. Слухай, я навіть дозволяла розпилювати себе навпіл божевільному магові. Що ти скажеш на це?
Маг дістав із валізи швидкісну портативну дискову пилку, намагався запустити, але не зміг. Дістав із валізи розетку, ввімкнув пилку й запустив її.
— То був один з тих удаваних вставних номерів? — запитала подруга.
— Куди в біса вдаваний! Той паскуда маг, великий Дермос чи Термос, завжди обстоював справжність. Він удавав не більше, ніж брати Мейо. Він ніколи навіть не думав удавати що-небудь. Ось чому я й закопала його. Але ж і паскуда був!
Штукар дістав із валізи групу хірургів із чотирьох чоловіків і анестезіолога, усі вимиті, у рукавичках і масках. Потім дістав лотки з хірургічними інструментами, пляшки знеболювальних засобів, операційний стіл, доповнений лампами зверху і дренажем.
Чорняву молоду жінку поклали на операційний стіл. Вона була дуже мила й смілива. Такий момент був вартий, щоб її розпиляли навпіл.
Маг увімкнув пилку й підступив до жінки.
Тієї миті з валізи вийшов якийсь чоловік. Він мав років п'ятдесят, був лисуватий і загалом доволі приємний, якщо не зважати на його несподівану появу. Гучним тремтячим голосом проказав:
— Я висловлююсь проти цього шлюбу в ім'я Господа і здорового глузду!
— Ще ні! — просичав штукар.
Чоловік вибачився й заліз назад у валізу.
Орфей із лірою співав пісні, Ронсар із пилкою різав. Повільно (садистично) опустив ввімкнену пилку, аж поки зупинив її якраз над оголеною талією сміливої дівчини, що геть усе спробувала б один раз. Дівчина проказала:
— Ой, цього разу я справді віддалася в чужі руки!
Анестезіолог упорснув їй у живіт бензокаїн. Хірурги видавали рукавичками пискливі звуки.
Розтин! Штукар опустив пилку і зробив пробний розтин упоперек грудей, гучно скреготнув зубами й узявся до роботи.
Пилка глибоко встряла в тіло. Кров порснула, наче вода зі знетямленого садового шланга. Згустки крові підлітали в повітря крутими параболами страху. Хірурги притьмом підступили, лагодячи розірвану плоть купленими затискачами, губками і швами.
— Досить непоганий трюк! — мовив робот.
— Не думаю, що мені подобається таке, — буркнув Мішкін.
Пилка перерізала головні вени та артерії. Хірурги, працюючи з точністю справді вправної балетної трупи, зашивали і клеїли. Жінка охнула, і анестезіолог упорснув ще п'ять кубиків бензокаїну, а на додачу — чималу порцію парацетамолу.
Живіт перерізали навпіл і заклеїли фірмовим скотчем для тіла.
— Чи маю я час з'єднати цей диск? — запитав один із хірургів.
— Обмежуйтесь лише вкрай потрібним, — проказав доктор Зорба з медичного серіалу «Бен Кейсі».
Хребет перепиляли й заклеїли двома пластиковими тримачами для коміра сорочки і пляшечкою клею Elmer's. Маг пиляв і далі просто крізь стіл. Анестезіолог дістав із валізи столяра, який одразу ж лагодив стіл. Молода жінка відважно всміхалася. Маг забрав пилку й вклонився Мішкіну та роботу.
— Для моєї наступної ілюзії, — заявив штукар, — я перед вашими очима...
Він замовк. Усі почули завивання свистка паротяга. Невдовзі показався й потяг, таки з паротягом і з трьома вагонами. Поперед себе він прокладав колію.
— Перепрошую, я не можу закінчити цей номер, — вибачився маг, сідаючи в перший вагон. — Але ж отак воно і буває. Завжди щось стається.
— Квиток, — кинув кондуктор.
Маг дістав квиток із капелюха. Потяг повільно набирав швидкість. Ронсар крикнув:
— Як вам сподобався номер?
— Просто чудовий! — похвалив Мішкін.
— Це ще дрібниця, — мовив маг. — Зачекайте, поки побачите фінал.
— А коли він буде?
— Він відбувається тепер!
— Що відбувається? — запитав Мішкін. — Хто ви?
Але потяг був уже надто далеко, щоб можна було почути відповідь Ронсара –якщо той справді дав якусь відповідь.
Мішкін і робот спостерігали, як потяг зникає з поля зору. Потім Мішкін сказав:
— У мене після цього всього якесь кумедне відчуття.
— Дзеркала! — всміхнувся робот. — Багато балачок і дешеві сценічні ефекти.
Обидва стояли під небом, яке віддзеркалювало землю, що віддзеркалювала небо, і обговорювали дзеркала та сценічні ефекти.
20. Роботові дурниці
Робот не завжди був таким, як тепер. Колись він знав пишноту юності. Він теж ходив у лаврах під вербооким небом. Він теж плакав у затінку, боровся за кохання, завойовував серця. Син Гефеста, справжній син землі, він був неохочим респондентом тих програмних світоглядів, які знаходять ідентичність тільки в схожості.
Робота можна визначити як суму його взаємин плюс сорок чотири кілограми металу і пластмаси.
Роботи прагнуть
