Українська література » Фантастика » Зоряний вуйко - Брати Капранови

Зоряний вуйко - Брати Капранови

Читаємо онлайн Зоряний вуйко - Брати Капранови
зчинився невеличкий галас, бо відкрили вихід і всі, хто чекав ночі, посунули назовні. Чумаки проштовхалися повз сторожу і зразу за виходом завернули до верхньої галереї. Люди навкруги поспішали у своїх справах — хто на полювання, хто город доглядати, хто меду шукать. Та чумаки, на відміну від усіх, не квапилися, бо мали багато часу попереду. Вони йшли, розмовляючи неспіхом, завертаючи з одної стежки на іншу, поки побачили два майже облаштованих вози на галявині і хлопця з автоматом поруч — новаки сумлінно виконували свої обов’язки.

Григір загорлав на пів-лісу:

— Ге-ей, козаче! Ану показуй мені, що то за худобу ви вполювали!

Хлопець від такого крику навіть розгубився.

— У стайню веди, у стайню. І решту клич, працювати час, — Григір заохочуюче поплескав хлопця по плечу.

З печери видерся один із Сердюків, що був зараз за старшого. Він привітався і сповістив, що все добре, нічого не вкрали, ніхто не захворів, а навпаки, вполювали з десяток качок і повішали коптити, а ще витесали запасну вісь.

Поки Григір з Петром ходили до цапур, дід Ївко вже заліз під воза, прихопивши з собою хлопця на допомогу. І всі взялися до справ. Петро вчив цапур ходити в ярмі та не кусати голоблі, дід займався возами, Григір з хлопцями готували харч і зброю, а Терентій з другим Сердюком нічого зробити не встигли, бо підійшли вже перед світанком, коли все було майже готове.

Ще раз передивившись вантаж, чи не забулися чого, Григір наказав скінчувати справи і покликав усіх до печери. Там, біля розпаленого багаття, що своїм димом огортало повішаних під стелею качок, мали відбутися найурочистіші події — вибори старшини.

Усі повсідалися колом та замовкли вичікувально. Повітря наповнилося містичним духом від трави, що її вкинув до вогню дід. Григір став навколішки, оглянув всіх урочисто, перехрестився і почав:

— На ваш суд, шановна громадо, є серйозна справа. Зібралися, бачте, люди, з Божою поміччю, по сіль. Добрі люди, лицарі, тільки отамана між ними нема. А валка без ватажка — як людина без голови. Отака, бачте, справа.

— Як нема ватажка, нехай виберуть, — обізвався дід Ївко, теж урочисто перехрестившись.

— Кого ж їм вибрати? Всі ж лицарі, всі одчайдухи, всі голови розумні.

— То хай Григора виберуть, — це вже Петро.

— А що то за Григір?

— Коваленко. Він козак відомий. Не одну валку водив. І солі привіз стільки, що за життя не з’їсти.

Усі замокли, а за хвилину знов обізвався дід Ївко:

— А як він поганий буде?

— А як поганий буде, громада іншого вибере.

Тоді вже Григір піднявся з колін, вклонився всім і продовжив:

— То що, панове, як ви гадаєте, варто того Григора Коваленка на отамана вибирати чи когось іншого шукатимемо?

Дід Ївко теж підвівся:

— Та нехай вже цей буде, правда, хлопці?

— Правда! — загукали всі.

— От і добре. Нехай буде на тому з Божою допомогою, — дід Ївко сів на місце.

Григір підійшов ближче до багаття і, урочисто вклонившись громаді, промовив:

— Спасибі вам, шановні люде, за довіру. Обіцяю вести вас прямою дорогою і привести цілих додому. А як щось погане зроблю чи перед громадою завиню, женіть мене без жалю, щоб і сліду не було. Та коли ви мене отаманом вибрали, то слухайтесь, як батька рідного, а не слухатиметесь — покараю вас, як сам знаю, бо я тепер над вами голова і моє слово йде за Божим слідом. Амінь.


Світило сонечко, ремиґали воли, а у затишках під хатами гріли свої кістки старі люди. Чумаки йшли селами, потонулими у вишневому цвіті, співали на все горло від своєї козацької щирості та загравали до дівок. Що то за весна, що то за вишні! Що то за дівчата отам під тином! Добре отак іти з села до села, приторговуючи помалу — просто щоб звичка не пропала, бо великий торг ще попереду.

Але ось вже і села рідшають і сади вишневі з’їдає степ. Посуворішали чумаки, оно вже рушниці понабивали, а на переправі перевдяглися у просочені дьогтем штани, в такі самі чорні свитини і стали схожі на чортів із селянських ікон. Молодь стиха регоче одне з одного, а старі, хоч і бурчать на них, але й самі раз по разу посміхаються, стежачи за зграєю бісових синів, на яку вмить перетворилася валка.

Ідуть полем, Диким Полем, що з зелено-брунатного стає брунатним, а далі, влітку, вигорить до сіро-жовтого, так що тільки дивуєшся: де тут волам знайти поживу. Попереду — вартові, щоб усе бачили, бо багато в полі охочих на чуже добро. І взагалі, в Дикому Полі багато чого є — і вітри, і гадюки, і татари, і харцизи, що за татар не кращі. Щедре Дике Поле на такий крам. А від гадюки — дьоготь, від вітру — свитина, від людей — рушниця. Благословіть, святі отці, рушницю-царицю, ізбавіть од ченця і од черниці, од колдуна, од колдуниці, од єретиці, од білої білиці. Спереду йду, зустрічаючи, і ззаду, прислухаючи, і збоку, приглядаючи, од чорного волосу, од рудого волосу, од гнідого волосу, од бурого волосу, од сивого волосу. К тому слову замок у рот, ключ у воду. Амінь.

Ідуть на Крим, на Очаків, везуть крам в діжках — щоб не замочило, не розвіяло, щоб списом якийсь татарин не зіпсував. Вози — як гори, а якщо їх в коло, то в такому таборі можна і тиждень сидіти, не візьмеш. Ідуть хлопці з отаманом, тільки степ під ногами — шур-ш-шшур, і шуліка в небі — все бачить, а не каже, що далі спіткає.


— Дядьку Петре, а, дядьку Петре! А це Чумацький Шлях? — Іванко, наймолодший із жовтодзьобів, вказував на небо, де за відсутності Місяця панував великий яскравий гурт, що його справді звано Чумацьким Шляхом.

Петро і собі глянув угору, а потім ствердно мугикнув. Він з Іванком ішов по

Відгуки про книгу Зоряний вуйко - Брати Капранови (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: