Зоряний вуйко - Брати Капранови

— А-а!.. Хлопців вітай.

— Що йому треба, цьому ледацюзі? — агресивно почала Одарка, тільки-но гість одійшов за ріг.

— Ну чому зразу ледацюзі? — спробував примирливо відповісти Петро. — Прийшла собі людина…

— Нікуди я тебе не пустю, — перервала його дружина, — ач який, намилився! Ще і в новій хаті пожити не встиг, а вже на верх ладнається. Нікуди ти не підеш, зрозумів? І з голови викинь. Диви на нього! Значить, жінку кине, дітей кине — і, як босота ця, по верху гасать? Дзуськи! Я гадала, що перебісився, наче доросла людина, а воно он як!

Петро стояв і мовчки дивився на Одарчине люте обличчя, а вона розходилась усе більше та більше.

— Грамотний дуже! Оце кажу тобі, як при святих, коли поїдеш, можеш назад не вертатися, зрозумів?… Ну чого тобі там потрібно, з розбишаками цими, бодай їм повилазило? Що, грошей не вистачає? Печеного льоду заманулося? На кого ти дітей кидаєш, мене? Шкурник клятий, скільки років за тобою світу не бачу, а ти… — з Одарчиних очей струмками текло, та вона навіть не втиралася з люті. — Казала мені мати, не ходи за чумака, наплачешся. А я, дурепа…

Тут уже баба включилася підголоском:

— Людей би посоромився, з шибайголовами цими зв’язуватись, що про нас люди скажуть?

— У всіх чоловіки як чоловіки, а мій… — це Одарка.

Баба своє гудить:

— Як це можна дітей кидати, і хату, і хазяйство…

— За що ж це такі кари, га? Що я кому зробила?…

— Що ж ти з неї збиткуєшся, вона ж тобі дружина…

— Коли б вас там верхні повбивали, Сонце попалило, бідна я бідна-а…

Петро мовчки пройшов на ґанок, зупинився, послухав ще трохи жіночий галас і врешті грюкнув дверима так, що галереями загавкала луна:

— Цить, баби!

Увечері Петро чистив автомата у вітальні за столом, а Одарка ходила сюди-туди, психуючи та кидаючись усім, що трапить до рук. Ото вже коза необ’їжджена. Начебто в дівках такою скандальною не була.

Петро гарненько витер приклада, склав ганчір’я, потягнувся:

— Піду я спати, — і краєм ока подивився, щоб впевнитись, чи почула Одарка.

Почула.

Петро ще на ніч зазирнув до дітей, послухав, як сопуть носами маленькі нащадочки, і молодше гучніше за всіх, виставивши попку, сопе собі щасливе. Дружина ще трохи погриміла на кухні посудом, але потім все ж таки прийшла, роздяглася й лягла обличчям до стіни. Ну що ж.

Петро не помітив, як задрімав під теплою спиною і прокинувся від дотику жіночих рук — передумала ображатись.

— Невже ти мене кинеш, га?

Оце вже краще. Петро обійняв дружину за плечі і почав пояснювати, що годі сидіти, що гроші зараз потрібні — і хату доробити, і те, і се, і донька підростає, а що він кидає, то неправда, бо невдовзі повернеться, і життя, слава Богу, вже налагоджене, хазяйство добре, а коли прийде він із сіллю, тоді вже заживуть вони спокійно, весело, як годиться.

Одарка слухала цю довгу промову і тільки схлипувала на чоловічому плечі.

— Та-а-ак. А там же верхні. Знаєш, як я за тебе боюся!

Петро про себе посміхнувся — ну що то за бабські балачки, а вголос відповів:

— Ну що ти. Скільки ходив — і нічого, дасть Бог, і на цей раз так само.

— Добре тобі казати… Ну Петре, ну навіщо нам гроші, га? Нам же ще вистачить і вистачить, а там заробимо, га?

Петро аж головою затрусив — справді, що візьмеш з баби? Нічого не розуміє. Хто ж це так міркує?

— Дарма, — він притис дружину до себе і попестив її по стегнах. — А от як повернуся, купимо тобі нових суконь, спідниць — все, що захочеш, бо ти в мене найкраща у світі жіночка.

Але ні слова, ні дальші способи заспокоїти, що їх старанно провадив Петро, не зробили своєї справи до кінця. Одарка так і схлипувала на плечі чоловіка, поки той заснув під таку немудрящу колискову — він, як і всі чоловіки у світі, добре вмів хропти на жіночі сльози.

Петро ще раз матюкнувся і наказав усім негайно забиратися геть з очей, щоб і не воняли тут, йолопи. В душу їх, шмаркачів, най руки оті криві повідсихають.

Хлопці не рушили з місця, похмуро втупившись у землю. Воно таки справді не дуже добре, щоб першу ж цапуру проґавити. Так до всього ще й дядько мало не забивсь. Навіть брати Сердюки, що фактично ні в чому не завинили, терпляче слухали дядькові матюки, а вже жовтодзьобі, саме через яких усе сталося, ладні були крізь землю провалитися. Винні були хлопці, ой які винні.

Чумаки зразу розділилися на дві групи. Одна, більш досвідчена, нишпорила на верху, шукаючи по схованках путящі мажі, а решта на чолі з Петром виряджена була спіймати дві цапури, бо людей назбиралося якраз на два вози.

Та ні, то тільки так говориться — людей. Бо справжніх чумаків було — дід Ївко, він ще пішки колись ходив, Григор та Терентій Яровий — вони по вози пішли. А серед ловців — Петро, звичайно, та ще Сердюки один раз у дорозі були.

Решта — четверо новаків. І що хоч з ними, те й роби, а врешті маєш…

Петро на цапурах знався, як ніхто. А цапуру ловити — це, треба сказати, справа чумацька. Така химерна істота, не дай Боже, але дуже силу поважає. Як добряче притиснеш, одразу смирнішає, і потім її хоч до плуга впрягай, доки силу твою відчуває. Розумна тварина.

На лови у Петра був свій спосіб. Як надибали звірячу стежку, розставив хлопців по кущах, а сам став з мотузкою, до якої прив’язані два камені, щоб