Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

Бабуся розповідала, що він зажив слави людини, схильної до крайніх рішень.

— Знаєш, найбільше схильні до крайнощів у розумуванні діти, — додавала вона значущо, пильно дивлячись на мене. — Коли їх вирядили на кораблі в море, і Руйнівник, і його друзі, власне, й були ще майже діти. Окрім хіба що Ооби!

На той час я неабияк захоплювався арифметикою, тож подумав, що оці «крайні рішення» Руйнівника полягають, очевидно, в тому, щоб перемінити знак у своїй поведінці на «мінус», якщо почате із знаком «плюс» виходить на гірше.

І, таким чином, виправити становище.

Уявімо собі дотичну до великої дуги — берега моря. Якщо плисти в море під прямим кутом до неї, то знайдеш хіба що могилу на морському дні. Та коли рухатися в протилежному напрямку, тобто вглиб суходолу, підійматимешся все вище й вище в гори та, можливо, відкриєш новий світ.

Світ життя, на противагу потойбічному…

Корабель, підхоплений припливом, що гнав воду з гирла проти течії високо вгору, підіймався річищем Авадзі. Ріка була глибока й повновода. Проте морське судно — не плоскодонка, якій за іграшку річкова мілизна.

Але чому ж Ооба, так обізнана з мореплавством дочка піратського капітана, без найменшого вагання звеліла дівчатам-остров’янкам скерувати корабель у річкове гирло? Може, вона вже вірила, що Руйнівник-ватажок здатен прийняти «крайнє рішення», яке допоможе подолати перепону, коли корабель не зможе плисти далі, сівши на дно ріки?

Того ж дня, коли зайшло сонце, у місячному сяєві корабель раптом скреготнув днищем по піску, здригнувся і зупинився як укопаний.

Ооба, нічого не сказавши щодо того, чи мав слушність Руйнівник, коли скерував судно до гирла, звернулася до супутників:

«До наступного відпливу треба дати раду нашому кораблю, інакше застрягнемо остаточно. За роботу, поки не зійшло сонце і нас не помітили!»

А Руйнівник додав:

«Розберемо корабель, поробимо з нього плоти, повантажимо припаси, збіжжя, тварин та начиння й попливемо далі, вгору по річці! А зайві рештки корабля нехай відплив несе в море, начебто ми розбились і потонули».

Молодики, що під час плавання не мали до чого прикласти рук, завзято заходилися при місячному світлі розбирати судно.

То була перша справа Ковасухіто, Руйнівника, яка справджувала його ім’я.

Найбільше звершення Руйнівника з тих, за які він дістав своє прізвисько й висунувся у ватажки гурту юнаків — коли замість іти у відкрите море, вони підіймалися річкою далі від узбережжя, бо замість Країни мерців на морському дні прагнули створити високо в горах новий обітований край, країну життя. Це було, коли Руйнівник висадив у повітря припасеним заздалегідь порохом скелину, що постала на шляху.

На той час, просуваючись річищем угору, подорожні дісталися місця, де з каменя по краплині точилася вода. Дехто з наших сільських дідів казав, що скелина та — насправді просто брили злежалої чорної землі, проте я наче й зараз чую, як дивно з бабусиних вуст звучало те слово — «скелина»; тому й пишу його ієрогліфами «величезна скельна брила», маючи на увазі заразом і брилу злежалої землі.

Скелина перетинала дорогу трохи нижче по ріці від нашого селища; місце те називають «шийкою». Проходячи там, я щоразу подумки або вітався, або прощався з рідним селом, але водночас пригадував скелину, яка мала бути з пагорб завбільшки. Інколи гірські схили, що з обох боків стискали «шийку», здавалися такими височезними, аж не вірилося, що навіть найбільше окреме брилисько могло їх перекрити. Думалося, що, певно, скелина не заповнювала «шийку», а тільки залягала, мов підмурівок, у найкрутішому місці, а згори її притискали, наче гребля, брили злежалої землі.

Інакше годі було повірити бодай у казці про таку кількість пороху, щоб висадити в повітря скелю, яка перегороджувала ту «шийку».

Бабуся розповідала, що скелину було висаджено одним вибухом. Саме одним, це має в казці неабияке значення. Щойно після вибуху розляглася луна вузьким видолинком, злетіли в небо уламки скель і хмара диму, як упала небачена злива. Вона періщила аж п’ятдесят днів.

У моїй дитячій уяві закарбувалося, як зруйнувалася гребля, підтримувана скелиною, і все, накопичене в долині за безліч років, понесла вниз дощова вода, спустошивши поля в пониззі та викликавши в тамтешніх мешканців спалах мору.

А коли довготривала злива скінчилася, колишня драговина серед долини, оточеної вимитим зеленим лісом, перетворилася на придатну для життя землю. Чиста річка текла, зблискуючи на сонці, долиною, через стиснуту гірськими схилами «шийку», повз будівників нашого селища, які завершили тут свій виснажливий шлях через гори, зливалася в низовині з рікою Авадзі.

І плинула далі, до моря.

Гадаю, невесело було юнакам-вигнанцям з призамкового міста, окрім, хіба, Руйнівника, та їхнім супутницям-дівчатам з «піратського» острова, коли вони опинилися біля підніжжя стіни з брил, стримуваних скелиною.

Було ясно, що звідси бере початок гірський потічок, понад яким вони посувалися вперед лісовими стежками, раз по раз гублячи їх з очей, з гори на гору, схожих на ширму, бо за підніжжям однієї вигулькувала інша. Тут з-під скелини, що замикала, мов гребля, в найвужчому місці улоговину між двох гірських схилів, сльозавіла чорна вода, з якої родився схований у травах струмок, а далі — потічок.

У подорожніх опустилися руки, накотилася втома довгих мандрів. Не сумував лише Руйнівник, він дедалі більше за цю виснажливу подорож висувався на чільне місце (зараз, пишучи це, я вкотре згадую бабусин голос, що повторює Руйнівникові слова, і серце моє виповнює давня наснага):

— Висадимо в повітря, я прихопив з собою пороху!

Ось що він сказав.

Під час перших літніх канікул у ліцеї я читав «Записи прадавніх справ».