Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

Тут я мав помітити: раніше вона казала, що через багатоденну зливу «сторожку» зводили з колод та бамбука попід скельним заломом. До мого сміху охоче приєднувалась і бабуся.

Але зараз мені здається: такі дрібні неточності, скоріше, зумовило те, що казки походили з різних джерел. Сама бабуся слухала їх у різних варіантах, тому й прагнула переказати мені цє розмаїття у всій повноті.

Якось я спробував розповісти бабусині історії дідам Апо та Пері — евакуйованим до нас під час війни близнюкам — фахівцям з небесної механіки.

Їхні прізвиська походили від слів «апогей» та «перигей», почутих від них, коли вони розігрували для дітлахів з нашого села і гірського селища сценку про те, як обертається Місяць навколо Землі. Побоюючись, що освічені чужаки можуть насміятися з мене, я вмисне вибрав казку, гідну, щоб похвалитися, — про те, як висадили в повітря скелину, що перепинала «шийку» долини. Близнюки-вчені, які, хоч їм і було лише під сорок, мали великі залисини та червоні й витягнуті, мов у качкодзьоба, губи, відказали мені обидва разом:

— Що ж, цілком могло бути!

Цим вони заохотили мене розповідати їм уже впевненіше ще деякі чуті казки. А тоді близнюки-вчені наввипередки заходилися пояснювати, як саме це могло бути.

Виявилося, що на поверхні зваленого в купу каміння завжди міститься критична точка. Приклавши до неї певне зусилля, неважко розвалити всю купу. Таким чином, скелина знаходилась якраз у критичній точці греблі, яка перетинала гірські схили.

На п’ятдесятий день зливи у «сторожці», що вкрилася шаром різнобарвної плісняви, Ооба переказала всім, як Руйнівник, лежачи, мов чорна мумія, сказав сповненим спокійної сили голосом:

— Дощ кінчається, час до роботи!

Прибігши мерщій до Руйнівника й оточивши його зусібіч, юнаки та дівчата побачили, як, наче метелик — кокон, Руйнівник з хрустом розірвав ізсередини чорний шар висхлої мазі.

І назовні раптом з’явилося його тіло, без найменшого сліду від опіків.

Коли Руйнівник, який п’ятдесят днів оклигував від опіків під шаром чорної мазі, підвівся, вилискуючи тілом, сповнений нової життєвої сили, його юних друзів і подруг пойняло не здивування, як від чогось надзвичайного, неймовірного, а бурхлива, безмежна радість. І не даремно прилинула до них наснага від слів Руйнівника, бо передвістя цього вони виразно відчували вже за кілька днів до цього.

— Повінь змила всіх переслідувачів, тож ніхто не завадить нашому будівництву, яке почнемо вже завтра. Тож за роботу! Годі нам празникувати!

Передвістя і справді були очевидні.

Сморід, що діймав юнаків та дівчат під час п’ятдесятиденного перебування під навісом, зведеним метрів на сто нижче «шийки», колись відгородженої нині знесеною скелиною від мочарів, поволі слабшав. А в останні днів десять майже втратив відворотність і нагадував про себе, лише коли вітер, що сіяв дощем, змінював напрямок. Та й сам дощ останніми днями лише тихенько шелестів, наче напровесні, коли розпукуються бруньки й проростає трава.

Наступного досвітку дощ ущух, свіжий вітерець на очах розганяв білі хмари, вивільняючи блакить. Хлопці й дівчата парами повиходили з-під навісу на прискалок. До цього, власне, йшлося всі п’ятдесят дощових днів, та тільки першого погожого дня вони наважилися вийти отак, перед людські очі. Усі гуртом зійшли на новий берег плюскотливої і трохи каламутної річки. Тоді понад водою проминули «шийку», що її п’ятдесят днів тому перегороджувала скелина, і вийшли на місцину, де згодом у долині звелося селище.

Я і тепер можу виразно відтворити в пам’яті чудовну картину, яка відкрилася юнакам та їхнім подругам під час цього «вступу до фортеці».

Пам’ятаю її, бо бачив на власні очі ще малим. Бачив, немов згори, з-понад лісу, і молоді пари, які вступають на землю, де зводитимуть селище.

Цей спогад пов’язаний із баченим під час подальших бабусиних легенд про виникнення селища. Кажу «легенд», бо, згадую, перехід від ніби правдивих історій про вигнання з призамкового міста та морську подорож уздовж берега й річищем до дивовижних оповідок про підрив скелини, яка перепинала дорогу, відворотний сморід, п’ятдесятиденну зливу я сприймав, либонь, не без втіхи, як початок легенд…

Розповідаючи про те, як зводилося селище, бабуся одного разу порадила мені звернутися до панотця-настоятеля:

— Навідайся якось до нього, нехай він покаже тобі в храмі ширму з картинами пекла, бо там достеменно намальовано, яким спочатку було наше селище.

Тож я і пішов сам до храму — не на роковини смерті Будди, не на свято поминання небіжчиків Бон, а звичайнісінького собі дня — подивитися картини пекла.

І побачене там надовго закарбувалося в моїй пам’яті.

Спочатку здається, ніби на картинах пекла — кратер величезного вулкана, зображений з пташиного польоту.

Але найвище місце будь-якого кратера — голий гребінь гори. А тут червона поверхня гори переходить у зелень лісу, хащі буяють на всій верхній частині картини. Під лісом, за червоним схилом гори — долина, точнісінько як наша, де стоїть селище. Гола, забарви паленої вохри, земля наче аж пашить жаром. Язики полум’я, намальовані де яскравою, де блідою кіновар’ю, — немов пасма морської капусти, що знехотя коливаються на воді.

Під височенними стовпами вогню за дівчатами у коротеньких червоних спідничках-косі макі женуться молоді чорти в оперізках-фундосі: на їхніх тілах, наче рубці, — западини поміж напнутих м’язів. Таке враження, ніби і ті, й інші, захоплені чи то якоюсь грою, чи то напрочуд приємною спільною працею.

Я зразу відчув, хоч і був ще дитиною, що ті чорти й дівчата — люди, які будували наше селище в долині, а картина зображує їхню гуртову працю на новій землі, куди вони прийшли, коли скінчилася злива.

Це перше враження так вкорінилося, що далі