Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

серце, хоч ноги не слухалися її настільки, що годі було підвестися. Інакше вона, мабуть, ганялася б за мною по всій долині, поки не схопила б за комір, не всадовила в своїй кімнаті та на свою примовку: «Розповідають люди ось що. Правда це чи ні, невідомо, але, як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду. Гаразд?» — примусила б відповісти, як завжди: «Атож!»

Зв’язавши мене тією непорушною обітницею навіть після того, як сама померла.

Яким же спокоєм перейнявся я відтоді, коли бабуся померла, не встигнувши зробити цього, бо я таки втік від неї останньої хвилини!

Ніхто більше не силуватиме мене слухати й запам’ятовувати легенди нашого селища та його історію. Бабуся, яка штовхала мене до такої важкої праці, коли я ще не мав розуму відмовитися, померла. Мені більше не треба звалювати на свої немічні дитячі плечі тягар, гідний десяти тисяч Хіеда-но-Аре та тисячі Оо-но-Ясумаро!..

Того дня, коли ховали бабусю, я ні до кого не заговорював, втупившись у землю, щоб родичі й сусіди, що допомагали з похороном, не могли побачити виразу мого обличчя. Бо все моє єство виповнювало, чи не вперше в житті, нічим не затьмарене відчуття безмежної полегкості.

Я мав собаку, і от напередодні похорону, коли я сидів навпочіпки у кухні та дослухався до тихих і ніби трохи сердитих голосів з дальньої кімнати, моя брунатна дворняжка підластилася до мене й мовби посміхнулася знизу вгору. Я сторопів, але не через ту собачу посмішку, я зрозумів: ось уже кілька днів я стараюся забитися десь на безлюддя, а тоді сиджу й посміхаюся, точнісінько, як мій пес.

Однак через деякий час по бабусиній смерті мені знову почав снитися той химерний сон. Сон, у якому я терпляче стою під чорним похмурим небом на не менш похмурій планетці, сповнений гнітючих дум, поки кінець кінцем не кидаюся в безодню й не лечу з криком радості.

Радості від того, що вже не відповідаю за долю «всього», повний дивовижної полегкості в душі й тілі.

При цьому я відчував, що моє підспудне, потаємне від усіх почуття звільнення після бабусиної смерті далеке до того просвітлення й радості, які я відчував наприкінці сну. Та й у мить пробудження до відчуття безсилля й нікчемності тепер не додавалося втіхи.

Навпаки, між своїми зваляними футонами я сходив потом від сорому.

17

Наступної після бабусиної смерті весни помер і батько. Точилася війна.

На початку літа пронеслася чутка, ніби у верхів’ї річки, що текла долиною, втонув хлопчик. Пірнув під скелю, що перегороджувала стрімкий потік, і побачив у глибині печеру. Такі печери ми, хлопчаки, знали як «кублища в’язів», бо косяки їх пропливали в глибині проти течії з такою швидкістю, що аж ніби застигали на місці.

В сонячні дні, коли річка ще й міліла, з мосту було добре видно, як з-під скелі випорскують в’язі ловити мотилів. Але то просто випливала побавитися молодь із косяка, що непорушно застиг у «кублищі в’язів».

Сільський хлопчак втонув ось як. Він пірнув під скелю в найглибшому місці, просунув голову й плечі в розколину, а тоді посунувся вбік, повернув голову так, щоб вона протиснулася через вузьке місце. Далі розколина поширшала, і він знову випростав шию, але тепер голова опинилася з одного боку каменів, а плечі — з іншого.

Тут він вистрілив у в’язів притороченим до руки гарпунчиком з гумкою. Гарпунець прохромив чималого в’язя, і хлопець, радісно збуджений, став посуватися в зворотний бік. Але він забув головне — повернути голову в розколині між двома каменями, тож міцно застряг і захлинувся…

Почувши про цей випадок, наступного ранку, перш ніж будь-хто з хлопчаків нашої долини міг прийти до річки, я побіг по мілководдю, розбризкуючи чисту воду, в якій віддзеркалювалося сонце, до вирви біля великих скель — ми їх називали «Чоловік та Жінка» — де також було «кублище в’язів».

Жмутком полину протер підводні окуляри, напнув гумку з гарпунцем, приторочену до руки, і пірнув під скелю, куди досі жодного разу не пірнав, бо знав, що може забракнути повітря.

Пам’ятаю, мені здавалося, що все це вже колись було.

Я спритно промкнувся в розколину між каменями, у вузькому місці повернув голову й легко просунув її далі. Звівши очі, я побачив у печері просто перед собою в непевному, мерехтливому вранішньому світлі безліч в’язів. Жовтаво-зелені, рясно помережані сріблястими плямками, вони всі пливли в один бік, майже не рухаючись з місця й наче здивовано дивилися на мене чорними круглими очицями. Слабко натягнута гумка виштовхнула гарпунець, і він лише трохи наполохав найближчих в’язів. Я посунувся в зворотний бік, але незчувся, як маківку й підборіддя мені міцно затисла скеля…

Пам’ятаю лише, що я несамовито засіпався всім тілом, і все ж спромігся просунути затиснуту, мов корок, голову знову досередини, у «кублище в’язів», якось вивернувся та витягнув її з пастки.

Здається, я ще встиг помітити, як у прозорій воді туманом розпливається кров. А коли прийшов до тями, то побачив, що лежу на мілководді навскіс, трохи нижче вирви, ледь погойдуючись на потоці…

А поруч уклякла вимокла до нитки мати. А тоді знову втратив свідомість…

Того ранку мати, певно, відчула моє незвичне й надмірне збудження, бо пішла за мною назирці. Вона ж і витягла мене з води на мілководдя, обробила, як могла, рану на потилиці.

І доправила до лікарні.

18

Після того, як мало не втопився в «кублищі в’язів» під скелями «Чоловік і Жінка», я довго міркував от над чим.

Коли я проліз у розколину між каменями і побачив риб, що пливли всі в один бік і дивилися на мене, наче на свого нового приятеля, чорними