Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

Ті часи тривали довго, та кінець кінцем селище все ж потрапило на очі князівським урядовцям. Саме тієї лиховісної години, коли від нероздільної свободи воно мусило було перейти під владу князя, і з’явився, як мені оповідала моя бабуся, юний Мейске-сан.

Коли до села, щоб захопити долину, вступив авангард князівського загону — самураї, озброєні рушницями, невідомо як, але Мейске-сан устиг сховати на схилах у глибині саду своїх людей, які з усіх чотирьох боків дали залп, скерувавши свої значно довші від самурайських рушниці вгору, до лісу, що аж луна розляглася і то така оглушлива, що навіть полякалися самураї. Коли ж переговори між ними та сільською старшиною все ж розпочалися, він уник кари, бо пояснив, що то був вітальний салют. Командир загону самураїв представляв міць князівства, а Мейске Камеї, зовсім іще дитина, успішно провадив із ним небезпечну гру!

Згадую, що моя приязнь до Мейске-сана була точнісінько такою ж, як і до Малюка, в якого вселився його дух. Настільки схожа, що, слухаючи бабусині розповіді, я майже вірив: ці двоє — одна й та сама людина, що з’являлася на світ двічі.

Схоже, бабуся, оповідаючи, якраз і прагнула навіяти мені, своєму слухачеві, цю приязнь.

Проте я відчував: украй важко буде знайти слова, аби передати ці почуття прихильності, приязні тим, хто слухатиме мою про це розповідь.

Насамперед я переказав власній сестричці казки, почуті від бабусі та сільських дідів, які добре знали бабусю і приятелювали зі мною. Мені здалося, що я зумів трохи передати сестрі свої почуття.

Та коли до неї приєдналися подруги, все зійшло нанівець. Я зрозумів: мені лише здавалося, ніби я повнокровно передав сестрі власне почуття приязні; насправді ж, певно, воно незрозуміле для всіх сторонніх.

І вона, мабуть, не виняток.

Отак усе почалося.

Я залишив рідну домівку, вступив до ліцею в сусідньому містечку, тоді перейшов до ліцею в місті, ще віддалившися від нашого лісу. І ніяк не наважувався розповісти новим друзям казки лісової долини.

Щоправда, кілька разів намагався це зробити, але потім гірко жалкував з цього.

Та все ж навіть у Токіо, через десять з лишком років після університету, коли в моєму житті нічого бодай трохи не нагадувало селища в долині, дещо з новою силою примусило зринути в моїй душі такому дорогому для мене в дитинстві почуттю приязні, прихильності.

То була книга одного етнографа, що не мала жодного стосунку до мого рідного селища в лісовій долині, а була присвячена легендам північноамериканських індіанців. Точніше, то була монографія на тему легенд про Спритника племені уїнебаго.

Уявіть собі пустуна, відомого своїм блазнюванням, який то сам втрапляє в халепу, то дурить інших, бо завжди чинить що йому заманеться (часто-густо дурниці як на здоровий глузд), порушуючи закон та громадські звичаї. Але не просто пустуна, бо через його витівки люди пізнають нові ремесла й вчаться дивитися в сутність речей.

Саме його й називають у легендах «спритник», по-англійському «trickster».

Серед легенд племені уїнебаго про Спритника була от хоча б така.

Якось Спритник грівся коло багаття та припалив сідницю. Потім, ідучи дорогою, не помітив, що приблукав на те саме місце, знайшов шматок масних тельбухів і заходився їсти. А коли ласував, похопився, що їсть кусень власної кишки, який відвалився через опік.

«Це ж моє власне! Ой, який я телепень!» (до речі, ще одне значення слова «trickster»), — забідкався Спритник і заходився припасовувати рештки тельбухів. Але коли прив’язував, затягнув надміру.

Ось чому тепер усі люди мають сідниці з перетяжкою посередині.

Легенди племені уїнебаго про Спритника, як воно неважко помітити з щойно наведеної, мають питомий індіанський колорит. Але це не завадило мені саме тут відчути колишню приязнь; більше того, без зайвих і особливих роздумів знайти розв’язання старої загадки.

Адже і Мейске Камеї, і Малюк, його втіленець, своїми вчинками, часто-густо блазенськими, недоречними, дитинними, попри тимчасову шкоду, навчали селян нового трибу життя. В найнебезпечніші хвилини повстання, коли переговори селян чи то з князівськими урядовцями, чи то з повітовими чиновниками заходили в глухий кут, доводячи селян до відчаю, бо вирішувалася доля всього краю, вчинки Мейске-сана та Малюка, химерні як на здоровий глузд, дозволяли подолати одну по одній всі завади, які виникали. Саме їхня незвична поведінка й викликала гаку мою приязнь; та лише тепер, співставивши це із способом життя та поведінкою Спритника з індійських легенд, я зрозумів, як багато вони мають спільного.

Спритник з індіанських оповідей по тому, як у кожному селищі вчинив якусь дивовижу, доплив по Міссісіпі до Тихого океану, а звідти піднісся просто до неба.

Цей фінал легенд про Спритника нагадав мені, як пішов «угору, до лісу» Малюк — втіленець Мейске-сана. Як допоміг селянам під час повстання, а потім, скінчивши свою справу, піднявся в повітря і почав на очах танути, злегка обертаючись, поки не зник з цього світу, наш Спритник…

Отже, літера «Т» в М/Т — це початкова літера слова «trickster».

У моєму підручному англо-японському словнику це слово перекладено так: «шахрай, хитрун». А на мові індіанців уїнебаго це звучить «вакчункага» — дослівно «спритняк». Я збагнув, що бабусині розповіді про Мейске Камеї та Малюка, в якого втілилася Мейске-санова душа, — це, власне, розповіді про Спритника і в першому, і в другому значенні цього слова. Точніше, коли йдеться про Мейске Камеї, Малюка та Спритника з індіанських легенд, до яких я пройнявся безмежною приязню, це слово містить куди багатший зміст.

Хіба ж не постраждав Мейске Камеї, життя якого обірвалося у в’язниці?

Але ж у повстанні, очолюваному ним, більше не було