Єретики Дюни - Френк Херберт

«Той, за ким стежать, цього не бачить, — подумав Теґ. — А у Спостерігача мільярд очей».

Його подвійне бачення попереджало про небезпеку, але це не було негайне насилля.

У цій кімнаті в п’ять метрів завдовжки й чотири завширшки велися справи на найвищому рівні. Торгівля не передбачала виставляння справжніх грошей. Люди тут бачили тільки портативні еквіваленти того, що вважалося валютою. Це міг бути меланж або молочні су-камені розміром з очне яблуко. Ідеально круглі, вони здавалися водночас блискучими й м’якими, але райдужно променіли, коли на них падало світло чи коли вони торкалися живих тіл. Це було місце, де данікен меланжу чи складана торбинка з су-каменями сприймалися як щось цілковито природне. Тут переходили з рук у руки суми, достатні для купівлі планети, — для цього досить було кивнути головою, кліпнути, тихо пробурмотіти. Жодних гаманців із валютою при цьому. Найближчу до них роль відігравали тонкі прозорі кейси, із захищених отрутою нутрощів яких виймали тонкі аркуші кристалічного рідуліанського паперу. На них непідробним друком були записані дуже великі числа.

— Це банк, — сказав Теґ.

— Що? — Муззафар пильно дивився на зачинені двері у протилежній стіні. — О, так. Вона невдовзі з’явиться.

— Зараз, звичайно, вона за нами стежить.

Муззафар не відповів нічого, але міну мав похмуру.

Теґ озирнувся довкола. Чи змінилося тут щось від його попередніх відвідин? Він не бачив жодних значущих змін. Міркував, чи подібні святилища якось особливо змінюються впродовж еонів. На підлозі лежав росовий килим, м’який, як пух казарки, і білий, наче підчеревина хутряного кита. На ньому зблискували росинки, та це був обман зору. Боса стопа (не те щоб це місце бачило колись босу стопу) не відчула б нічого, крім пестливої сухості.

Майже в центрі кімнати стояв вузький стіл, що мав приблизно двометрову довжину. Стільниця була щонайменше двадцять міліметрів завтовшки. Теґ здогадався, що це даніанська джакаранда. Темно-коричнева поверхня була відполірована до блиску, що притягав погляд і відкривав глибинні жилки, схожі на річні потоки. Довкола стола стояли лише чотири адміральські крісла, зроблені майстром-митцем з того ж дерева, що й стіл, на сидінні та підлокітниках оббиті ліршкірою точнісінько відтінку полірованого дерева.

Лише чотири крісла. Більше було б надміру. Раніше він їх не випробовував, та й зараз не сів, але знав, що відчула б там його плоть: у них було майже так само зручно, як у слідокріслах. Звичайно, не зовсім так м’яко й без пристосування до форм тіла. Надмірний комфорт може схилити до розслаблення. Ця кімната і її вмеблювання казали: «Почувайся зручно, але не втрачай пильності».

Теґ подумав, що в такому місці потрібно мати не тільки сприт, а й чималу бойову силу за спиною. Такого висновку він дійшов уже раніше, а зараз його оцінка не змінилася.

Тут не було вікон, а ті, які він побачив ззовні, закривали танці ліній світлоенергетичного бар’єра, що мав тримати оддалік зловмисників і унеможливити втечу. Теґ знав, що такі бар’єри мають власні небезпеки, але важливими були наслідки. Енергетичного потоку, потрібного для їхньої підтримки, вистачило б для забезпечення цілого міста впродовж найтривалішого з життів його мешканців.

У цій демонстрації багатства не було нічого випадкового.

Двері, за якими стежив Муззафар, відчинилися з легким клацанням.

Небезпека!

До кімнати вступила жінка у блискучих золотих шатах. На тканині її одежі танцювали червоно-оранжеві лінії.

Вона стара!

Теґ не очікував, що вона виявиться такою древньою. Її обличчя було поморщеною маскою. Глибоко посаджені очі мали барву зеленого льоду. Ніс скидався на видовжений дзьоб, тінь якого торкалася тонких губ і повторювала гострий кут підборіддя. Чорна пласка шапочка майже повністю прикривала сиве волосся.

Муззафар уклонився.

— Залиш нас, — наказала вона.

Не кажучи й слова, він вийшов у двері, з яких вона ввійшла. Коли двері за ним зачинилися, Теґ озвався:

— Всечесна Матроно.

— То ти розпізнав, що це банк? — У її голосі відчувалося лише легеньке тремтіння.

— Звичайно.

— Завжди є шляхи переказування значних сум чи купівлі енергії, — промовила вона. — Кажу не про ту енергію, що рухає фабриками, а про ту, що рухає людьми.

— І яка зазвичай виступає під дивними назвами уряду, суспільства чи цивілізації, — погодився Теґ.

— Я так і здогадувалася, що ти виявишся дуже розумним, — зауважила вона. Відсунула крісло й сіла, проте не зробила Теґові знаку сідати теж. — Я вважаю себе банкіром. Це економить час. Дозволяє уникнути каламутних і неприємних просторікувань.

Теґ не відповів. У цьому начебто не було потреби. Далі пильно її вивчав.

— Чому ти так на мене дивишся? — зажадала вона.

— Я не сподівався, що ви будете такою старою, — зізнався він.

— Ге-ге. Маємо багато несподіванок для тебе, башаре. Пізніше молодша Всечесна Матрона може прошепотіти тобі своє ім’я, щоб позначити тебе. Молися Дуру, якщо так станеться.

Він кивнув, не надто розуміючи сказане.

— Цей будинок теж дуже старий, — промовила вона. — Я стежила за тобою, коли ти ввійшов. Це також тебе дивує?

— Ні.

— Загалом цей будинок залишався незмінним кілька тисячоліть. Його зведено з матеріалів, що зберігаються значно довше.

Він зиркнув на стіл.

— О ні, не деревина. А те, що в глибині: поластин, полаз і пормабат. П3, з яких ніколи не глузують, якщо їхнє використання необхідне.

Теґ зберігав мовчання.

— Необхідне, — повторила вона. — Ти протестуєш проти якоїсь із потрібних речей, заподіяних тобі?

— Мої протести нічого не важать, — відповів він. Куди вона хилить? Вочевидь, вивчає його. Як він вивчав її.

— Гадаєш, інші колись протестували проти заподіяного їм?

— Безсумнівно.

— Ти природжений полководець, башаре. Думаю, що будеш дуже цінним для нас.

— Я завжди думав, що я найбільш цінний для себе самого.

— Башаре! Глянь мені в очі!

Він підкорився, побачивши маленькі оранжеві цятки, що плавали на білках. Почуття небезпеки загострилося.

— Якщо колись побачиш мої очі цілковито оранжевими, стережись! — сказала вона. — Це означатиме, що ти образив мене понад межі мого терпіння.

Він кивнув.

— Мені подобається, що ти вмієш наказувати, але ти не можеш наказувати мені. Наказуй сміттю, бо це єдина функція, яку ми маємо для тобі подібних.

— Сміттю?

Вона недбалим рухом махнула рукою.

— Тим назовні. Ти їх знаєш. Їхні інтереси вузькі. Жодні великі питання не дістаються у їхню свідомість.

— Я думав, що саме про це і йдеться.

— Ми працюємо над тим, щоб такий стан зберігався, — підтвердила вона. — Усе, що до них потрапляє, проціджується через щільний фільтр. А він пропускає лише те, що має безпосередню вартість виживання.

— Жодних великих питань, — сказав він.

— Ти ображаєшся, та це нічого не важить, — промовила вона. — Для тих отам важливим питанням є: «Чи їстиму я сьогодні?», «Чи матиму цієї ночі притулок, куди не вторгнуться напасники або шкідливі комахи?». Розкіш? Розкіш — це здобути наркотики або особину протилежної статі, яка певний час триматиме бестію на відстані.

«А бестія — це ви», — подумав він.

— Я витрачаю на тебе певний час, башаре, бо бачу, що ти міг би бути для