Відродження-4 - Кулик Степан

Приблизно через годину я вже не був такий впевнений, що первозданна природа це настільки добре, як здається на перший погляд. Колючі пагони якихось рослин, що хапаються за одяг, немов потопельці... Безліч гілок, що гігантською сітями перекривають проходи між деревами, і крізь сплетіння яких можна тільки прорубатися. Величезні, замшілі стовбури, що розляглися саме там, де здавалося є просвіт. І настільки прогнили, що спроба перелізти через перешкоду закінчується тим, що ти провалюєшся в смердючу гниллю потерть по коліна або по лікті, а то й обличчям гепаєш.

Під чоботами то хрумтить хмиз, то хлюпає болотяна бовтанка... А на голову безперервним дощем сиплеться то суха хвоя, то якісь жучки... І павутина... Цим білими струнами, здається, закутаний весь ліс. І тільки й чекали моєї появи, щоб намертво прилипати до всього, що до них торкнеться.

Тож приблизно через півгодини я більше нагадував величезний кокон гігантської личинки ніж людину.

 Дивлячись на мої потуги подолати лісові стежки, Сашка тільки посміхалася. Ну так, їй що? Іде по прокладеному мною сліду... чистенька і навіть не засапана. Тоді як я хриплю, ніби от-от помру від легеневої хвороби.

— Твою гіпотенузу! Навчав батько сина: ніколи не підписуйся на добрі справи. Що потім подякують, зовсім не факт, а проблем нахлебчешся напевно. Але сини, вони ж завжди розумніші…

— Не чую… Що ти там бурмочеш? Говори голосніше, — озвалася Сашка.

— Ще одна розумниця… мені що, на весь ліс кричати? Щоб чудовисько заздалегідь почуло? — пробурчав я. Потім різко зупинився, грюкнув себе по чолі і з задоволенням розтер пальцями мертвого кровопивця, зганяючи на комашці злість на власну тупість.

Ми взагалі навіщо в ліс поперлися? Правильно, щоб зробити життя селян Болотяних Мхів легшим і радіснішим. А заразом і репутацію підняти до потрібного рівня. Система так і написала. Причому цього разу зійшла до виразного пояснення.

«Увага! Вам запропоновано знайти і вбити чудовисько, що тримає в страху всю округу. Нагорода – «5» очок репутації. Для того, щоб залишити локацію Болотяні Мхи, необхідний показник репутації «10». Прогрес — 5/10. Увага! Ви можете відмовитись від запропонованого завдання та заробити необхідну кількість репутації іншим шляхом. Наприклад, допомогою селянам у їхній щоденній, нелегкій праці. Прийняти завдання? Так/Ні?»

 Загалом без варіантів. Особливо, після вельми товстого натяку на «нелегку» працю. У труні я бачив горбитися, як останній пейзанин. Дворянин я чи погуляти вийшов? І взагалі... цей, як його? Герой... А герої, вони легких і обхідних шляхів не шукають.

Так що я натиснув «прийняти», детально розпитав старосту, де найбільше шансів знайти Злобу, поправив перев'язь з мечем і вирушив у ліс. Яким, з дурної голови, і повзаю добру годину, годуючи комарів. Замість того, щоб змусити потвору саму завітати.

— Трясця. Якщо людина ідіот, це надовго. Все, Сашко, стій…

— Ти його бачиш? — стривожено й збуджено зашепотіла дівчина мені просто у вухо, навалюючись на плечі.

— Ні… Зате я вигадав, як нам його зловити.

— Ти розумний… — погодилась Сашка. — І як?

— Повертаємось… Пам'ятаєш, ми повз невелику галявину проходили? Ось там його і зачекаємо.

— В сенсі…

— Нехай це буде сюрпризом, — зробив я таємниче обличчя.

— Ой, та гаразд тобі… — обурилася дівчина. — Розкажи?

— Нє-а… — мстиво посміхнувся я. — Терпи. Інакше не цікаво буде.

Ага, це я з вередливості. А то ходить тут така чистенька... То нехай хоч цікавістю помучиться.

Сашка зітхнула, але сперечатися і просити не стала. Розвернулась і побрела назад. Добре, що слід я такий проклав, що не заплутав би навіть сліпий.

Полянка виявилася зовсім поряд. А за моїми відчуттями ми не менше півгодини тому її пройшли. Трясця…

Гарна галявина. Метрів двадцять чистого простору, навіть трава не надто висока. Пацюка, звичайно, не помітиш, але все, що більше, не сховається.

— Лізь на дерево…

— Навіщо?

— По-перше, — там ти будеш у безпеці, і мені не доведеться думати про твій захист. А по-друге, — ти ж лучниця. Ось і стріляй зверху.

Я підійшов до дерева, товсті гілки якого дуже зручно нависали над галявиною метрів за три від землі.

— Ходи сюди, підсаджу…

На цей раз дівчина послухалася без додаткових запитань. Спритно вилізла нагору, зручно вмостилася, спираючись спиною на стовбур і приготувала лук.

— Молодець. А тепер співай.

— В сенсі? — здивовано перепитала Сашка.

— Слухай, — я реально втомився, продираючись крізь нетрі, тож був трохи роздратований. — Ти ж не блондинка. Який ще сенс у слова «співай»?

— Ммм... — Дівчина злегка підвисла, мабуть, вирішуючи: ображатися чи ні? А потім спитала: — Що?

— Без різниці. Головне, голосніше…

— Добре…

Ще хвилина тиші. Напевно, репертуар перебирала... А через хвилину, зверху пролунало не надто мелодійно, але справді голосно: