Відродження-4 - Кулик Степан
Але, побачивши шляхетну тварину, я не зміг відірвати погляду. Кінь був не просто гарний, він був досконалий.
Мабуть, щось таке відобразилося на моєму обличчі, бо староста нарешті видихнув і розслабився.
— Мілорд задоволений?
— Так… — від надміру вражень я навіть осип трохи.
— От і добре… А про витрачені гроші не шкодуйте, пане лицарю. Можливо, саме вони врятують цього року багато життів.
— Не зрозумів? — здивувався я. Ні, що гроші можна з користю витратити, я теоретично знав. Але до чого тут порятунок життів?
— А ви, мілорде, думаєте, чому наше село таке маленьке? — похнюпився Рамідор? — Тому що іншої зими від голоду кожен другий-третій хлопчик помирає. Землі хорошої мало, дедалі більше лісовими запасами обходимося. Раніше хоч полювали, а тепер хіба тільки з відчаю… та й гриби-ягоди теж в глибину сховатися норовлять. А ми все більше з краєчку... Зате цього року, якщо Господь благословить, точно перезимуємо. За п'ятдесят золотих я стільки запасів на ярмарку прикуплю — на півроку вистачить.
Он воно як? Навіть незручно стало. Я записав старосту в хитруна і скнару, а він, виявляється, за громаду... за дітлахів дбає. Рука сіпнулася до пояса, але я зусиллям волі загнав порив неприборканої щедрості назад. По-перше, — я й сам за мірками дворян, бідний, як церковна миша. А по-друге, — не зрозуміють. Не прийнято тут... Ні, пан милостиню, звичайно ж, можна кинути. Але ж я не принизити, допомогти хотів. Тому запитав:
— Я щось не зрозумів? А чому ви в ліс не ходите? Що з ним не так?
— Злоба там, мілорде… — ніби про щось звичайне, відповів Рамідор. — Добре, що не поряд із селом живе, а то б давно всіх зжер, але й не настільки далеко, щоб не побоюватися… Ні-ні, та й прихопить когось… Навіть Севр, наш найкращий мисливець, і то навесні не вберігся…
— І знову не зрозумів? А що ж ви господареві земель не поскаржитесь? До речі, чиї вони?
— У тому й річ, мілорде, що нічиї… — розвів руками староста. — Комишанка, вона вже графа Сеніна. Як і місто Лікург. А ми без господаря. Раніше тут заїмка була... месера Хореза...
Це ім'я Рамідор промовив з таким благоговінням, що я не став нічого уточнювати. Цілком можливо, що це хтось настільки відомий, що його повинен знати кожен житель планети. І вгадав…
— Архимаг сюди іноді прилітав якісь рідкісні трави збирати. І подумати. А для своєї зручності — хатинку спорудив і слугу тримав. Ось... А як месер Хорез зник... хатинка ця і земля виявилися нічиїми. Хто ж ризикне на майно Архимага зазіхати? Месер хоч і зник ось уже півтора століття як, але з володарями й не таке буває. Раптом, повернеться, та згадає?
— Стривай, до чого тут хатинка і село?
— Так ми чи не усі тут від тих трьох перших родин, що обійстя месера доглядали… ага, все село… суцільна рідня. Ні, ну не так, щоб геть усі… дівок хлопці собі по сусідніх селах шукали. Та ж Ленгла, наприклад, міська, ага... Це я про її чоловіка говорив... мисливця. Але все ж таки… З одного боку — добре, вольниця. Навіть податки нікому не платимо. А з іншого — трапиться лихо, ми самі по собі. Нема в кого захисту просити. Іноді так хочеться, щоб хоч хтось узяв село під свою руку.
«Увага! Вам може бути запропонований квест, один з тих, що формують подальший перебіг подій. Будьте обережні під час ухвалення рішення. Спочатку все добре обміркуйте і зважте. Відкотити ситуацію буде неможливо».
— Усім нам часом хочеться, щоб прийшов хтось сильний і вирішив усі проблеми, — кивнув я. — І все одно не розумію. Невже не можна зібрати потрібну суму, та й найняти якогось мисливця за чудовиськами, щоб очистив ліс?
— Ха… Мисливця… — сплеснув руками староста. — А як же, стане він заради жменьки якихось гречкосіїв життям ризикувати. Скоріш за все, і слухати не буде. Це ж не ведмедя-шатуна завалити. Чудовисько магічне... Від перших чарівників залишилося... А якщо збереться, то таку ціну призначить, що мені дешевше все село в нове місце перевезти, та там заново відбудуватися.
— Гм ...
Система, сказавши «А», мовчала, і староста нічого конкретно не пропонував, лише дивився очима побитого собаки. Це що, я сам маю ініціативу проявити? Типу, твоя ініціатива — тобі й відповідати, як щось не так чи не туди. Перед тим же месером… наприклад.
— Гм... А знаєш, що, Рамідоре... Затримаюся я, мабуть, у вас на кілька днів... Жах, як на оту Злобу подивитись хочеться. Коли ще нагода підвернеться?.. Та й Ленгла каплуна засмажити обіцяла. Так що, давай, присядемо он там, на призьбі, і ти мені докладно про ваше чудовисько розповіси. Не про каплуна, зрозуміло, а про Злобу. Але одразу попереджаю: не прибріхувати. Мені не потрібні бабусині казочки, а лише те, що на власні очі бачили. Може, тоді, і вийде позбутися монстра.
