Чудесний генератор - Володимир Миколайович Владко
Отже, генератор мусів дати найкращі наслідки саме в галузі зв’язку. Містер-Пітерс, випускаючи сиві димові хмари, рисував на всіх клаптиках паперу складні схеми, де ніхто, крім нього, не міг би нічого розібрати, розривав їх на ще дрібніші клаптики, лаявся півголосом, знов рисував, перекреслював. Рома, що став тепер його вірним помічником, з розпорядження Містера-Пітерса тримав вахту біля генератора, стежачи за лампою й покажчиком частоти. Він стояв і прислухався. А Містер-Пітерс злісно шепотів:
— Звісно, вони й досі гадають, що можна тільки близько… що певний, сталий зв’язок на ультракоротких хвилях можливий лише тоді, коли… коли відрядник і приймач бачать один одного… оптична видимість, ха-ха!.. ніякої видимості, ніякої, я кажу… ось — схема має бути така.
Він знов рисував, рисував і шепотів:
— Марконі ще року 1933-го встановив певний зв’язок на дециметровій хвилі між Ватиканом та Кастель-Гвандольфо. Що ж, невже на відстані 18 кілометрів вони таки й бачили один одного?
— А може й бачили… я, наприклад, думаю… — насмілився подати голос Рома.
Але Містер-Пітерс гримнув на нього:
— Ти думаєш? Та тобі такого за штатом не покладено, ось що. Хм, він думає!.. М-да, це зробив Марконі. А ось року 1934-го було вже встановлено сталий комерційний зв’язок з друкувальними автоматичними апаратами між Англією й Францією, між Лямпне й Сент-Енглевер. Ти, харчосмаче, як думаєш, чи бачили вони один одного між Лямпне й Сент-Енглевером, га?
Рома ображено мовчав.
— Ні чорта вони не бачили, бо цей зв’язок було встановлено вже на відстані 56 кілометрів. А довжина хвилі яка була? Га? Слухай: сімнадцять сан-ти-мет-рів. Розумієш, ти?
Не чекаючи на відповідь, Містер-Пітерс знов схилився над рисунком своєї заплутаної схеми. Несподівано він вигукнув:
— Яка хвиля зараз, га?
— Два з половиною сантиметри, — відповів Рома.
— Можеш працювати з своєю їжею, — розпорядився Містер-Пітерс, — мені треба дещо придбати. Тільки щоб хвиля залишалася такою ж самою. Розумієш?
— Це мені ще краще, — відгукнувся Рома, — бо на двох з половиною сантиметрів я ще не працював.
— Отже, працюй. Я пішов.
І Містер-Пітерс зник за дверима. Рома поглянув іще раз на показник частоти: все було гаразд. Він узяв з шафи свої продукти. На білому тлі густої сметани-ряжанки цвіли зелені пухнасті квітки: то була активна цвіль. Позавчора Рома сам посадив на ряжанку культуру цієї цвілі. Сьогодні він вирішив просвітити ряжанку, щоб узнати, як впливатиме на цвіль. Проміння мусіло вбити культуру цвілі й не дати їй далі поширюватись.
Рома поставив мармуровий столик зручніше. Між касетами він установив чашку з ряжанкою. Повернув ручку: шипіння погучнішало. Рома уважно лічив:
— Раз… два… три… чотири… п’ять…
Дійшовши до десяти, він вимкнув струм. Чашка з ряжанкою ледве помітно нагрілася. І саме цієї хвилини Рома почув голос Раї:
— Можна увійти?..
Ах, це дійсно був чудесний, ласкавий і ніжний голос! Хіба тільки, можливо, наймайстерніша флейта могла б дорівнятися цьому голосові…
— Прошу, прошу, люба Раю, заходьте. Містер-Пітерс пішов, отже можна заходити, скільки хочете. Я такий радий, що ви…
Чудесний, ласкавий, ніжний голос перепинив Рому:
— Як так немає Містера-Пітерса? А де ж він?
— Пішов кудись, — відповів Рома непевно, — та то нічого, заходьте, прошу. Ось, бачите…
— Нічого не бачу І взагалі, немає чого мені тут бачити.
Чудесний, ніжний, ласкавий голос… він вів далі:
— Я не розумію взагалі, товаришу Рома, чого ви хочете від мене. В мене надто мало часу, щоб витрачати його на розмови з вами, ось що. Бувайте.
Чудесний, ніжний, ласкавий… І в волоссі її навіки заплутане сонце… немає ані голосу, ані сонця… Рома сам-один у лабораторії, з своєю ряжанкою і культурою цвілі… Раю, чудесна, золотоволоса Раю, невже ж ви не бачите, як страждає, як кров’ю обливається серце нещасного Роми?..
Серце обливається кров’ю — і кров застигає на серці, як оця ось цвіль застигає широкими колами на поверхні сметани-ряжанки. Але досить сліз, досить непотрібної лірики. Золотоволоса пішла, навіть не поглянувши на Рому. Гаразд, він здере з свого серця ту кров — так само, як чистить з сметани цвіль. До генератора, до праці!..
Рома рішуче повернувся до стола, де стояла чашка з сметаною. Він простягнув навіть руку, щоб відразу взятися за чашку. Але — але рука Роми повисла в повітрі, а очі широко розкрилися.
Рома стояв, похитуючись, чуючи, як рівномірно й одноманітно шипить генератор. Пробачте, але де ж сметана? Куди вона поділася? Ось стоять банки, ось навіть чашка — знайома фаянсова чашка з трохи розбитим краєм. А сметана?.. Замість сметани — порожнява. Нічого.
Непевно Рома зазирнув всередину чашки: чисто. Як корова язиком злизала… Може — це чортове проміння розчинило в собі сметану? Сердитим рухом Рома вимкнув генератор. Шипіння зникло. І все ж таки — щось залишилося. Якісь неясні, незрозумілі звуки турбували Ромині вуха. Він озирнувся на той бік, звідки, здавалося доносилися ці звуки.
Нова несподіванка!
У кутку, за маленьким столиком — сиділа сіра кішка. Звідки вона взялася, якими шляхами потрапила сюди — шкода було й думати дізнатися. Проте — самий факт залишався. Кішка сиділа в кутку — невідома сіра кішка.
Широко розкритими очима Рома дивився на це створіння. Кішка багато чого бачила, мабуть, на своєму віку. Одне вухо її було напіввідірване, воно бовталося, як неживе. Сіра шерсть була брудною, до неї налипло сміття. Та й сама кішка була досить худа й облізла. Тьху!..
Рома хотів уже кинути дивитися на кішку, як раптом помітив щось дивне. Він нахилився ближче до кішки, що так само спокійно сиділа й умивалася — немов прожила в цьому кутку весь свій вік.
Що це біле й зелене на кішчиній морді?..
— Негідниця! Мерзотниця! Брудна тварина!
Всі ці ласкаві назви Рома викинув з себе із швидкістю кулемета. І ми не можемо
