Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері

— А чи справді все воно моє?

Чи, може, все це просто хитромудрі вигадки старої жінки, яка хоче переконати себе, що в неї було минуле? Зрештою, що згинуло, те згинуло. Ми завжди живемо в теперішньому часі. Може, колись вона й була дівчинкою, але тепер усе те позаду. Її дитинство давно минуло, і нічим його не вернеш.

До кімнати війнув нічний вітрець. Біла завіска затріпотіла на темній тростині, що вже багато років стояла, прихилена до стіни, поряд з іншими старими речами. Тростина захиталась і з глухим звуком упала в озерце місячного світла на підлозі. Зблиснула її позолочена головка. То була вихідна тростина покійного чоловіка місіс Бентлі. І здавалося, ніби це він показує тростиною на неї, як бувало колись у тих рідкісних випадках, коли між ними заходила незлагода і він умовляв її своїм м’яким, сумовитим і розважливим голосом.

“Ті дівчатка мають рацію, — сказав би він тепер. — Вони нічого в тебе не вкрали, моя люба. Усі ці речі вже не належать тобі теперішній. Вони належали тій, ким ти була колись, дуже-дуже давно”.

“Ой лишенько”, — подумки зітхнула місіс Бентлі. А тоді почула, немов записану на старій грамофонній платівці, що нараз зашипіла під сталевою голкою, одну свою давню розмову з містером Бентлі. І містер Бентлі, підтягнутий і церемонний, з рожевою гвоздикою на бездоганній, без жодної порошинки вилозі, казав їй:

“Моя люба, невже ти ніколи не зрозумієш, що час минає без вороття? Ось ти все намагаєшся бути такою, як раніше, а не такою, яка ти є сьогодні. Навіщо ти зберігаєш усі оті старі квитки й театральні програмки? З часом вони тільки завдаватимуть тобі болю. Викинь їх геть, моя люба”.

Але місіс Бентлі вперто зберігала ті пам’ятки. “Цим ти нічого не зарадиш, — провадив містер Бентлі, помалу попиваючи чай. — Хоч би що ти робила, аби лишитися колишньою, ти однаково будеш тільки такою, яка ти є тепер, сьогодні. Час має гіпнотичний вплив. У дев’ять років людина вважає, що вона завжди була дев’ятирічна й лишиться такою довіку. У тридцять їй здається, ніби вона отак і балансує стільки років на цій прекрасній грані розквіту життя. А потім, коли тобі мине сімдесят, то ти вже назавжди, довіку будеш сімдесятирічний. Ти живеш, замкнений у цьому сьогоденні, чи то молодому, чи то старому, але іншого сьогодення тепер для тебе не існує”.

То була одна з небагатьох, і завжди лагідних, суперечок у їхньому тихому подружньому житті. Містер Бентлі ніколи не схвалював схильності дружини зберігати всілякі пам’ятки.

“Будь така, яка ти є, поховай те, що минуло, — казав він. — Старі квитки — облуда. Зберігати всілякий мотлох — це щось ніби отой фокус із дзеркалами”.

Коли б Джон був живий, що б він сказав їй сьогодні?

“Ти зберігаєш порожні кокони, — сказав би він. — Щось ніби старі корсети, в які тобі вже ніколи не влізти. То навіщо ж їх зберігати? Ти ж однаково не доведеш, що була колись молода… Фотографії? Ні, вони брешуть. Ти ж не фотокартка”.

“А письмові свідчення під присягою?”

“Ні, моя люба, ти не сукупність дат, не чорнило, не папір. І не оці скрині з мотлохом і порохом. Ти — це ти сама, тільки та, що є отут, сьогодні, теперішня ти”.

Місіс Бентлі кивнула головою, і їй стало легше дихати.

“Авжеж, я розумію. Розумію”.

Тростина з позолоченою головкою німотно лежала на освітленому місяцем килимку.

— Вранці, — мовила до неї місіс Бентлі, — я знайду спосіб покласти цьому край і надалі буду тільки самою собою, теперішньою, а не з якихось інших літ. Атож, так я й зроблю.

І вона заснула…

Настав ранок — сонячний, зелений, — і біля надвірних дверей, тихенько стукаючи в дротяну сітку, з’явились обоє дівчаток.

— Ви дасте нам іще що-небудь, місіс Бентлі? Якісь інші речі тієї дівчинки?

Стара провела їх з передпокою до бібліотеки.

— Ось бери. — Вона дала Джейн сукенку, в якій у п’ятнадцять років грала роль дочки мандарина. — І оце, і оце, — віддала калейдоскоп і збільшувальне скло. — Усе беріть, що хочете, — сказала вона. — Книжки, ковзани, ляльки, все… Усе воно ваше.

— Наше?..

— Ваше і нічиє більш. А ви допоможете мені зробити одне діло? Я хочу розкласти на задвірку велике вогнище. Треба буде звільнити скрині й повиносити весь мотлох, щоб його забрав лахмітник. Усе те вже не моє. Ніщо не можна зберігати довіку.

— Ми допоможемо, — сказали дівчатка.

Місіс Бентлі рушила поперед них на задвірок з коробкою сірників у руці. Дівчатка несли за нею по оберемку старих речей.

І потім, аж до кінця літа, часто можна було побачити на веранді місіс Бентлі обох дівчаток і Тома, що сиділи, мов пташки на жердинці, і чекали. А коли з вулиці долинали срібні дзвіночки морозивника, двері будинку розчинялись, і з них випливала місіс Бентлі, засунувши руку в гаманець із срібною застібкою, і потім з півгодини усі вони, троє дітлахів і стара жінка, сиділи на веранді, ласували крижаними шоколадними брикетами й сміялися. Тепер вони були добрими друзями.

— Скільки вам років, місіс Бентлі?

— Сімдесят два.

— А скільки було п’ятдесят років тому?

— Сімдесят два.

— І ви ніколи не були молодою, ніколи не носили стрічок у кісках і отаких платтячок?

— Ні.

— А як вас звуть на ім’я?

— Мене звуть місіс Бентлі.

— І ви завжди мешкали тут, у цьому-от будинку?

— Завжди.

— І ніколи не були гарненькою?

— Ніколи.

— Ніколи — ні мільйон, ні мільярд років тому?

У задушній тиші літнього надвечір’я дівчатка нахилялися до старої жінки й чекали на відповідь.

— Ніколи, — відказувала місіс Бентлі, — ні мільйон, ні мільярд років тому.

♦

— Ти наготував свого записника, Дуг?

— Авжеж. — І Дуглас лизнув олівця.

— Що там у тебе вже записано?

— Усі звичайні справи і події.

— А, Четверте липня і все таке… Кульбабове вино, лава-гойдалка на веранді, еге ж?

— Ось тут говориться, що цього літа я вперше їв ескімо першого червня тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року.

— То ще не справжнє літо.

— Усе одно, це було вперше, от я й записав. Купив нові тенісні туфлі — двадцять п’ятого червня. Уперше бігав босий по траві двадцять шостого червня. Нумо, нумо, нумо — раз!.. Ну, а що маєш цього разу ти, Томе? Якесь нове “вперше”, якусь чудасію про канікули — як там, приміром, зловили рака в річці чи павука-водоміра?

— Ще ніхто ніколи в житті не зловив павука-водоміра. Ти чув коли-небудь, щоб хтось його зловив? Ану,