Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері
Полковник надовго змовк, потім озвався знову.
— Голови — наче кулаки велета негра, тулуби — наче паровози! Двадцять, п’ятдесят, двісті тисяч величезних чавунних снарядів, що вихопились із гарматних жерл десь на заході, збилися з дороги й тепер летіли чимдуж, з палючими, як жар, очима, здіймаючи снопи вогненних іскор і гримко тупочучи, летіли світ за очі!..
Зметнулася до неба курява, і в коротку мить просвітку я побачив ціле море горбатих карків та розмаяних грив, і ті чорні волохаті хвилі то здіймалися, то опадали… “Стріляй! — гукає мені Індіанець Білл. — Стріляй!” Я зводжу курок і прицілююсь. “Стріляй же!” — кричить він. А я стою, почуваючи себе правицею божою, дивлюсь, як шалено мчить повз мене вся та люта сила, все мчить та мчить, мов темна ніч серед дня, мов чорна й лискуча, довжелезна й сумна безконечна похоронна процесія, а не можна ж стріляти в похоронну процесію, правда ж, хлопці, не можна? І мені хотілося тоді тільки одного: щоб курява знов осіла й сховала від мене ті чорні образи фатальної долі, що товклися й колотилися в дикому сум’ятті. І курява таки осіла, хлопці. Її руда хмара вкрила весь той мільйон копит, що зняли таку страхітливу громовицю й бурю. Я почув, як Індіанець Білл вилаявся і вдарив мене по руці. Але я був радий, що не зачепив тієї хмари чи сили, яка в ній була, не зачепив ані дрібкою свинцю. Мною володіло єдине бажання: стояти отак і дивитись, як сам час поминає мене на величезних колісницях під покровом бурі, збитої бізонами, і разом з ними спливає у вічність.
Година, три, шість годин минуло, поки та буря перейшла за обрій, до людей не таких добрих, як я. Індіанець Білл тим часом зник, і я лишився один, оглушений і приголомшений. Сам не свій я подався геть, добрів до якогось містечка за сотню миль на південь, та навіть і там не чув людських голосів і радий був, що не чую. Мені хотілося зберегти в пам’яті гук тієї громовиці. Я й тепер часом чую його, літніми надвечір’ями, як оце сьогодні, коли над озером збирається на дощ… той страхітливий дивовижний гук… добре б і вам колись його почути…
Тьмаве світло просотувалося крізь полковників великий ніс, і він скидався на білу порцелянову чашку, в яку налито дуже ріденького й ледь теплого чаю.
— Він що — заснув? — спитав зрештою Дуглас.
— Ні, — відказав Чарлі. — Просто перезаряджає свої батареї.
Полковник Фрійлі дихав часто й уривчасто, неначе перед тим довго біг. Нарешті він розплющив очі.
— Слухаю вас, сер! — захоплено мовив Чарлі.
— А, Чарлі, привіт! — І полковник здивовано всміхнувся до двох інших хлопців.
— Це Дуг, а оце Джон, — пояснив Чарлі.
— Здорові були, хлопці. Хлопці привіталися.
— А де ж… — знов почав був Дуглас.
— Ну й дурень же ти! — Чарлі ляснув Дугласа по руці. Тоді обернувся до полковника. — То ви казали, сер…
— Я щось казав? — пробурмотів старий.
— Хай розповість про Громадянську війну[37], — тихенько підказав Джон Хафф. — Він її пам’ятає?
— Чи я пам’ятаю? — мовив полковник. — Пам’ятаю, аякже! — Голос його затремтів, і він знову заплющив очі. — Все пам’ятаю! От забув тільки… на чиєму боці я воював…
— Може, колір мундира… — почав був Чарлі.
— Кольори починають зливатися, — прошепотів полковник. — Неначе тьмяніють. Я бачу поруч себе солдатів, але давно вже не розрізняю, якого кольору на них мундири й кашкети. Я народився в штаті Іллінойс, зростав у Віргінії, одружився в Нью-Йорку, збудував собі дім у Теннесі, а оце тепер, на схилі віку, хвалити бога, знову тут, у Грінтауні. Отож розумієте, чому зливаються і тьмяніють кольори…
— А ви пам’ятаєте, з якого боку гір воювали? — Чарлі говорив тихо, не підвищуючи голосу. — Де сходило сонце — ліворуч чи праворуч? У якому напрямку ви йшли — до Канади чи до Мексіки?
— Іноді сонце начебто сходило з боку моєї здорової, правої руки, а іноді начебто за лівим плечем. А йшли ми в різних напрямках. Відтоді минуло майже сімдесят років. То де вже там пригадати, з якого боку сходило сонце.
— Ви ж, певно, пам’ятаєте якісь перемоги? Якусь виграну битву?
— Ні, — відказав старий наче звідкись іздалеку. — Не пригадую, щоб хтось колись де-небудь вигравав. У війні взагалі не виграють, Чарлі. Завжди тільки програють, і хто програє останній, той просить миру. Я пам’ятаю самі незліченні поразки й гіркоту, а добре було лише тоді, коли все те скінчилося. От кінець, Чарлі, це таки справді виграш, але гармати тут ні до чого. Та ви, хлопці, мабуть, не про таку перемогу хотіли від мене почути.
— Антайтем, — озвався Джон Хафф. — Спитай його про Антайтем.
— Я там був.
Очі в хлопців заблищали.
— Булл-Ран, спитай про Булл-Ран…
— І там був, — тихо мовив полковник.
— А під Шайло?
— Усе життя пригадую його і думаю: який жаль, що така гарна назва збереглася тільки у воєнній хроніці.
— Тоді про Шайло… А форт Самтер?
— Я бачив там перші клубки порохового диму, — замріяно сказав полковник. — Так багато всякого спадає на пам’ять, так багато… Пригадуються пісні. “В цю ніч над Потомаком тихо, солдати наші мирно сплять, лише над місяцем осіннім намети тьмяно мерехтять…” І далі пам’ятаю, аякже… “В цю ніч над Потомаком тихо, струмить потік між берегів, не встануть більш солдати вбиті, в бій не підуть на ворогів”. А коли ті капітулювали, містер Лінкольн, стоячи на балконі Білого дому, звелів оркестрові заграти “Пильнуй, пильнуй, Південний краю!”. А потім одна жінка в Бостоні склала пісню, яка житиме тисячу років: “Уздріли мої очі, як господь іде до нас, він топче грона гніву, що визріли в серцях”. Серед ночі я часом починаю ворушити губами й безгучно співати ті давні пісні. “Славні воїни-південці, варта рідних берегів”… “Коли з перемогою
