Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері
А в наступну мить його вже не було на веранді. Дідусь, Дуглас і Том побачили, як він узявся до діла в домі: там щось трохи підправить чи підкрутить, там розгладить якийсь рубчик, — заклопотана частка всього того живого, дивовижного, неймовірно тонкого, незмінно загадкового й вічно невпинного механізму.
А потім, усе ще всміхаючись, вони спустилися східцями з веранди у прохолодну літню ніч.
♦
Двічі на різ з дому виносили великі, важко провислі килими й розстеляли їх на лужку, де вони були зовсім недоречні, мов якісь безлюдні острівці. Потім надвір виходили бабуся й мати, несучи щось подібне до спинок гарних, плетених з грубого дроту крісел у павільйоні з газованою водою в центрі містечка. Кожному давали таке дротяне знаряддя, і всі вони — Дуглас, Том, бабуся, прабабуся й мати — ставали колом над запрошеними візерунками давньої Вірменії, наче гурт відьом і домовиків. Потім, за знаком прабабусі — тільки-но вона моргне чи підібгає губи, — здіймали ті свої ціпи, і їх дротяне плетиво з гучним ляскотом падало на килим, а потім знов і знов.
— Так його! Отак! — примовляла прабабуся. — Бийте, хлопці, бийте і блішок, і вошок!
— Ну ти й скажеш! — докоряла їй бабуся.
Усі сміялися. Навколо них клубочилася курява, і від сміху вони закашлювались.
Хмари ворси, бризки піску, золотисті крихти люлькового тютюну злітали догори й тріпотіли у повітрі, сколошкуваному все новими й новими ударами. Спиняючись звести дух, хлопці бачили сліди своїх черевиків і черевиків дорослих, що тисячі разів відбилися на килимі від ворси до основи, а тепер помалу зникали з очей, неначе змиті хвилями ударів, що раз у раз набігали на візерунчасті береги.
— Отут твій чоловік розлив тоді каву! — І бабуся чимдуж молоснула по килиму.
— А ось сюди ти вивернула вершки! — І прабабуся вибила з килима ще більший стовп куряви.
— А тут он як вичовгано, погляньте! Ой, хлопці, хлопці!
— Прабабусю, а осьде чорнило з твоєї ручки!
— Дурниці! В мене фіолетове чорнило, а тут звичайне синє.
Лясь!
— А гляньте, яку стежку протоптали з передпокою до кухні. Туди, де пахне їжею. Отак і левів тягне до водопою. Треба буде покласти його іншим боком до дверей.
— Краще не пускати нікого до кухні.
— Або хай роззуваються за дверима.
Лясь! Лясь!
Та ось килими розвішано на мотузках, щоб вибити начисто. Том став і задивився на химерні візерунки — вигадливі завитки й петлі, квіти, таємничі фігури, звивисті розводи.
— Томе, ти чого став? Ану, хлопче, до діла!
— Цікаво подивитися на всякі такі речі. Дуглас недовірливо поглянув на килим.
— І що ж ти там бачиш?
— Усеньке наше місто, людей, будинки… а осьде й наш! — Лясь! — І наша вулиця. — Лясь! — А оте чорне — то яр. — Лясь! — А онде й школа. — Лясь! — А оця кумедна фігура — це ти, Дуг! — Лясь! — Он і прабабуся, бабуся, мама… — Лясь! — Скільки вже років цьому килиму?.
— П’ятнадцять.
— І п’ятнадцять років усі топчуться по ньому. І я бачу кожей слід від черевиків! — вигукнув Том.
— Ну й мастак ти, хлопче, язиком молоти! — зауважила прабабуся.
— На ньому видно все, що діялося в цьому домі за стільки років. — Лясь! — Усе те, звісно, минуло, але я можу побачити й майбутнє. Ось тільки примружу очі, добре придивлюся до цих візерунків — отак — і побачу, де ми завтра будемо гуляти й бігати.
Дуглас перестав орудувати вибивачкою.
— А щось іще ти там бачиш?
— Хіба що нитки, — докинула прабабуся. — Майже все витерлося до основи. Видно навіть, як його виткано.
— Атож! — загадково мовив Том. — Нитки сюди, нитки туди. Я все бачу. Лихих чортів. Запеклих грішників. То погану погоду, то гарну. Прогулянки за місто. Святкові столи. Суничне морозиво. — Він поважно тицяв вибивачкою в різні місця на килимі.
— Тебе послухати, то в мене тут справжній пансіон, — сказала бабуся, розпашіла й засапана від роботи.
— Усе воно тут, тільки наче в тумані. Ось нахили голову вбік, Дуг, і приплющ одне око, майже зовсім. Звичайно, увечері в домі видно краще, коли килим лежить на підлозі, світить лампа і все таке. Тоді багато всяких тіней, темних і світліших, і видно, як розбігаються нитки, а погладиш ворсу, то вона мов хутро якогось звіра. І пахне пустелею, слово честі. Жаром і піском — так, мабуть, пахне в гробницях, де лежать мумії. А онде бачиш червону пляму? То горить Машина щастя!
— Напевне, то просто томатна підлива з чиєїсь тарілки, — сказала мати.
— Ні, то Машина щастя, — заперечив Дуглас, і йому стало жаль, що й тут вона горить. Він дуже сподівався на Лео Ауфмена, думав, той зробить так, щоб усе завжди було гаразд, щоб люди весь час усміхалися і щоб кожного разу, коли Земля нахиляється на своїй осі до чорної безодні Всесвіту, маленький гіроскоп[36], що його Дуглас відчував у собі, повертав її назад до сонця. Аж ні, Лео Ауфмен утнув дурницю, і лишилася тільки купа попелу й недогарків.
Лясь! Лясь! Дуглас молоснув вибивачкою.
— Дивіться, а ось і зелений електричний автомобільчик! І міс Ферн! І міс Роберта! — вигукнув Том. — Бі-бі-і! — Лясь!
Усі засміялися.
— А онде твої лінії життя, Дуг, геть заплутані вузлами. Забагато зелених яблук. І мариновані огірки перед сном.
— Де вони, де? — закричав Дуглас, придивляючись до килима.
— Оця — через рік, ця — через два, а осьде — через три, чотири і п’ять років.
Лясь! Дротяна вибивачка просичала в повітрі, мов змія.
— А оця — на все доросле життя! — сказав Том.
І ляснув по килиму з такою силою, що весь порох п’яти тисяч століть шугнув із сколошканої основи килима, на якусь моторошну мить завис у повітрі, а тоді на Дугласа, що й далі стояв, удивляючись примруженими очима в плетиво ниток і неясних візерунків, безгучно наринула темна лавина того вірменського пороху, щільно огорнула його зверху, спереду, ззаду, з боків і поховала навіки перед очима всіх, хто був поруч…
♦
Як почалися ті розмови з дітворою, стара місіс Бентлі й сама до ладу не пам’ятала. Вона часто бачила дітлахів у бакалійній крамниці, де вони, мов ті метелики чи мавпочки, снували серед качанів капусти та в’язок бананів, і всміхалася до них, і вони всміхались їй у відповідь.
