Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері

до моїх літ, Білле, то зрозумієте, що малі втіхи варті більше, ніж великі. Прогулятися пішки весняним ранком куди приємніше, ніж мчати з швидкістю вісімдесят миль на годину в найпотужнішому автомобілі. А знаєте чому? Тому що все довкола сповнене пахощів, усе росте й буяє. І ти маєш час роздивитися навкруги і все те добачити. Я знаю, вам тепер хочеться осягти якнайбільше, і, як на мене, це цілком природно для молодої людини. Одначе як газетяр ви повинні вміти розгледіти й дрібні ягідки, а не тільки кавуни. Вас захоплює цілий кістяк, а мені любіший легкий слід пальців, і нічого тут не вдієш. Сьогодні такі дрібниці наганяють на вас нудьгу, а чи не в тому річ, що ви просто ще не навчилися цінувати їх? Коли б на те ваша воля, ви б ухвалили закон, який скасував би всі малі справи, всі дрібниці. Але тоді б ви не мали чого робити у проміжках між великими справами і мусили б сушити собі голову над тим, до чого докласти руки, щоб не збожеволіти від безділля. То чи не краще було б повчитися дечого в самої природи? Адже косити траву й виполювати бур’ян — це теж потрібні речі, синку.

Білл Форрестер дивився на нього з лагідною усмішкою.

— Розумію, — сказав дідусь, — я надто розбазікався.

— Та що ви, вас я ладен слухати скільки завгодно.

— Тоді продовжимо лекцію. Бузковий кущ корисніший за орхідеї. І кульбаби, і конюшина корисніші! Чому? А тому, що вони схиляють нас до себе, змушують бодай ненадовго віддалитися від решти людей, від міста, трохи попріти, привертають нас до землі, де ми віднаходимо свої втрачені природні чуття. І коли залишаєшся отак на самоті, то на якусь часинку стаєш справді самим собою, і ніщо не заважає тобі вдаватися в роздуми про всяку всячину. Праця в садку — найкраща нагода зробитися філософом. Ніхто про це й гадки не має, ніхто тебе не осудить, ніхто не дізнається, а ти — ось він, такий собі Платон серед півоній, Сократ, що вирощує сам для себе цикуту. Людина, яка тягне на собі через лужок лантух добрива, доводиться ріднею Атласові, на чиїх плечах обертається земна куля. Як сказав колись покійний господар Семюел Сполдінг, “Копаючи землю, ти копаєшся і в своїй душі”. Тож наддайте обертів цій газонокосарці, Білле, і на вас проллється живлющий струмінь Фонтана юності. Лекцію закінчено. Крім того, час від часу дуже корисно поїсти салату з кульбабового листя.

— А скільки років тому ви востаннє вечеряли кульбабовим салатом, добродію?

— Ну, не будемо вдаватися в такі деталі!

Білл кивнув і злегка штурхнув ногою лоточок з розсадою.

— І ще одне про цю траву. Я не встиг доказати. Вона росте так густо, що геть заглушить і конюшину, і кульбаби.

— Милий боже! То це, виходить, наступного року в нас не буде кульбабового вина! І бджіл над лужком не буде. Ні, ви просто з глузду з’їхали, синку! До речі, скільки все це вам коштувало?

— По долару за лоточок. Я купив десяток, щоб піднести вам сюрприз.

Дідусь засунув руку до кишені, дістав старомодного гаманця, розстебнув срібну застібку й витяг три папірці по п’ять доларів.

— Білле, на цій операції ви маєте добрячий зиск — п’ять доларів. А тепер зробіть ласку, заберіть усю цю, непоетичну траву й викиньте її в яр, чи на смітник, чи куди хочете, але уклінно прошу вас не садити її на моєму подвір’ї. Ваш намір гідний всілякої похвали, одначе з огляду на мій похилий вік, мабуть, слід усе-таки віддати перевагу моїй думці.

— Гаразд, сер. — І Білл знехотя поклав гроші в кишеню,

— Слухайте, Білле, а цю траву ви посадите згодом. Коли я помру, другого ж дня можете перекопати к бісу цей лужок. То як, зачекаєте років п’ять, поки старий балакун дасть дуба?

— Та певно, що зачекаю, — відказав Білл.

— Не знаю навіть, як вам пояснити, але дзижчання цієї косарки — то для мене найчарівніший звук у світі, найсолодша пісня літа, і я страшенно тужив би за нею, так само як і за пахощами свіжоскошеної трави.

Білл нахилився й підняв лоток з розсадою.

— Ну, я йду до яру.

— Ви добрий, тямущий юнак, Білле, і з вас вийде чудовий і розумний репортер, — сказав дідусь, допомагаючи йому піднімати лотки. — Оце таке вам моє пророцтво!

Минув ранок, настав полудень. Після обіду дідусь пішов до своєї кімнати, трохи почитав Уїтьєра[35], а тоді заснув і міцно спав до третьої. Коли він прокинувся, у вікно струменіло яскраве й веселе сонячне проміння. Він лежав у ліжку і раптом стрепенувся, почувши той самий знайомий, незабутній звук.

— Отакої! — мовив він сам до себе. — Хто ж це там орудує косаркою? Адже лужок тільки цього ранку викошено!

Він знову прислухався. Таки справді, то безугавно, розмірено дзижчала й стрекотіла косарка. Дідусь визирнув у вікно і аж рота розкрив.

— Та це ж Білл Форрестер!.. Гей, Білле! Вам що — голову напекло? Ви ж косите по кошеному!

Білл звів очі, щиро всміхнувся й помахав рукою.

— Я знаю! Та, здається, я не дуже чисто викосив.

Дідусь ще хвилин п’ять полежав у ліжку, потішено всміхаючись, а Білл Форрестер і далі походжав по лужку з косаркою — на північ, на схід, на південь, на захід, — і з-під ножів снопами зелених бризок бив фонтан скошеної трави.

♦

У неділю вранці Лео Ауфмен тинявся по своєму гаражу, ніби чекаючи, щоб якийсь брусок, моток дроту, молоток чи гайковий ключ вихопився й гукнув: “Почни з мене!” Але ніщо не вихоплювалось, ніщо не зголошувалося на почин.

“Яка вона має бути, та Машина щастя? — запитував себе Лео. — Така, щоб можна було носити її в кишені? Чи така, щоб ти сам умістився в її кишені?..”

— Одначе я знаю напевне, — мовив він уголос. — Вона має бути яскрава!

Він поставив посередині робочого стола бляшанку з оранжевою фарбою, взяв словника й побіг у дім.

— Ліно! — Він зазирнув у словник. — Чи ти “вдоволена, потішена, рада, весела”? Чи тобі “щастить, таланить, фортунить”? Чи все, по-твоєму, йде “гаразд, як слід, добре, чудово”?

Ліна облишила кришити городину й заплющила очі.

— Прочитай мені, будь ласка, все те ще раз. Лео згорнув словника.

— Чим я завинив, що маю чекати цілу годину, поки ти надумаєшся, як відповісти? На всі мої запитання досить сказати лише “так” чи “ні”. То ти не вдоволена, не потішена, не рада?

— Вдоволені бувають корови, потішені — малі діти й здитинілі